Хорхе Борхес - Повідомлення Броуді

Він вислухав мене із професійною увагою, а потім сказав:

— Ви впевнені, що Уріарте і тамтой ніколи раніше не фехтували? Либонь, у селі вони не гаяли час надаремно.

— Не знаю, — відказав я. — Усі, хто там були того вечора, зналися між собою і були ошелешені.

Олаве неквапно повів далі, наче думав уголос:

— Один із кинджалів мав ґарду у формі букви U. Таких кинджалів, котрі здобули славу, було два: один належав Морейрі, інший — Хуанові Альмаді, з Тапалькену.

Щось ворухнулося у мене в пам’яті; Олаве продовжив:

— Ви також згадали ніж із дерев’яною колодкою, із витравленим деревцем. Таких клинків є тисячі, та був один…

На мить він спинився і продовжив:

— Пан Асеведо мав маєток поблизу Пергаміно. Якраз у тих краях наприкінці сторіччя колобродив ще один славний задира: Хуан Альманса. Від першої смерті, яку він заподіяв у чотирнадцять років, він завжди послуговувався одним із цих коротких ножів, бо той приніс йому удачу. Хуан Альманса і Хуан Альмада пройнялися взаємною ненавистю, бо люди їх плутали. Вони довго розшукували один одного, але так і не зустрілися. Хуана Альмансу на виборах убила сліпа куля. Інший, гадаю, помер своєю смертю у лікарні Лас-Флорес.

Більше того вечора не було сказано нічого. Ми замислилися.

Дев’ятеро або десятеро чоловіків, які вже померли, бачили те, що бачили мої очі: меткий удар кинджалом і розпростерте під небом тіло, але побачене ними було завершенням іншої, давнішої історії. Дункана вбив не Манеко Уріарте; билися не люди, а клинки. Вони спали, один обік одного, у скляній шафі, доки їх не розбудили руки. Можливо, пробудження їх зворохобило; тому й тремтіла рука Уріарте, тому й тремтіла рука Дункана. Вони обидва — а не люди, їхнє знаряддя, — уміли битися і добре билися тієї ночі. Вони довго розшукували один одного на довгих шляхах того краю і нарешті зустрілися, коли їхні ґаучо вже стали порохом. У їхній криці чигала приспана людська злоба.

Речі тривкіші, ніж люди. Хтозна, чи їхня історія на цьому завершується, хтозна, чи не зустрінуться вони знову.

Роками я повторював, що виріс у Палермо. Було то — тепер я це знаю — справжнісіньке літературне похваляння; річ у тім, що я виріс по інший бік довгої ґратчастої огорожі, у домі із садом і бібліотекою мого батька і моїх прадідів. Палермо ножа й гітари блудило (запевняють мене) завулками; 1930 року я присвятив розвідку Карр’єго, нашому сусідові, співаку й поету передмість. Трохи згодом випадок звів мене з Еміліо Трапані. Я◦їхав у Морон; Трапані, який сидів біля вікна, покликав мене на ім’я. Я◦не відразу впізнав його: минуло стільки літ відтоді, як ми ділили одну парту в школі на вулиці Темзи. Роберто Ґодель мав◦би його пам’ятати.

Ми ніколи не приятелювали. Нас розвів час, а ще взаємна байдужість. Пригадую, що він навчив мене азам тодішнього люнфардо. Ми завели одну з тих пустопорожніх балачок, які зав’язують у пошуках непотрібних фактів і з яких дізнаються про кончину однокласника, який вже є не більше ніж ім’ям. Аж раптом Трапані сказав:

— Мені дали почитати твою книжку про Карр’єго. Ти там весь час говориш про бандитів. Скажи мені, Борхесе, що ти можеш знати про бандитів?

Він глянув на мене з таким собі праведним жахом.

— Я◦зібрав відомості, — відказав я йому.

— Відомості — це слова. Мені не потрібні відомості, я знаю цих людей.

Помовчавши, він додав, наче звіряв мені таємницю:

— Я◦небіж Хуана Мураньї.

З усіх зарізяк, які були в Палермо у 90-х роках, найбільше говорили про Муранью. Трапані продовжив:

— Флорентина, моя тітка, була його жінкою. Ця історія може тебе зацікавити.

Через деякі риторичні акценти й окремі довгі речення я запідозрив, що розповідає він її вже не вперше.

«Моїй матері завжди було досадно, що її сестра зв’язала своє життя з Хуаном Мураньєю, для неї він був виродком, а для тітки Флорентини — людиною дії. Про долю мого дядька ходило багато чуток. Не бракувало тих, хто говорив, що якось уночі, заливши очі, він упав зі своєї брички на розі вулиці Коронель і розкроїв собі череп об брук. А◦ще говорили, що його розшукували слуги закону і він утік до Уругваю. Моя мати, яка не переварювала свого шваґра, нічого мені не пояснила. Я◦був дуже малий і не зберіг пам’яті про нього.

У часи Століття революції ми мешкали в провулку Рассела, у довгому й вузькому домі. Задні двері, завжди замкнені на ключ, виходили на вулицю Сан-Сальвадор. У мансардній кімнаті жила моя тітка, вже немолода і трохи дивакувата. Худа й кістлява, вона була — чи здавалася мені — дуже високою і скупою на слова. Боялася відкритого простору, ніколи не виходила з дому, не хотіла, щоб ми заходили в її кімнату, і я не раз ловив її на тому, що вона краде і ховає їжу. В околиці говорили, що через смерть — чи зникнення — Мураньї вона рішилась розуму. Вона мала звичку розмовляти сама із собою.