Хорхе Борхес - Повідомлення Броуді

Уріарте репетував, що його суперник махлює. Їх обступили товариші. Пригадую, що Дункан був вищий, ніж інші, дебелий, сутулуватий, стриманий, зі світлим, аж білим, волоссям; Манеко Уріарте був верткий, чорнявий — либонь, мав домішку індіанської крові, — з чванливими рідкими вусиками. Було видно, що всі підпилі; не знаю, валялись на підлозі дві-три пляшки чи зловживання кінематографом навіює мені цей фальшивий спогад. Уріарте сипав прокльонами, різкими і вже непристойними. Дункан, здавалося, його не чув; урешті, наче стомившись, він підвівся і відважив йому стусана. Уріарте, опинившись на підлозі, закричав, що не спустить такої образи, і викликав Дункана на двобій.

Той відмовився і на виправдання додав:

— Річ у тім, що я його боюсь.

Усі дружно зареготали.

Уріарте, вже підвівшись, відрубав:

— Я◦битимусь із вами і то негайно.

Хтось, нехай простить його Бог, зауважив, що зброї не бракує.

Не знаю, хто відчинив скляну шафу. Манеко Уріарте підшукав найпримітніший і найдовший клинок — той, із ґардою у формі букви U; Дункан, майже недбало, узяв ніж із дерев’яною колодкою, із витравленим на лезі деревцем. Хтось сказав, що це цілком у стилі Манеко — вибрати шпагу. Нікого не здивувало, що в ту мить у нього тремтіла рука; і всіх — що з Дунканом коїлося те саме.

Традиція вимагає, аби чоловіки, налаштовані на бійку, не ображали дому, в якому перебувають, і виходили надвір. Напівжартома, напівсерйозно ми вийшли в сиру ніч. Мене п’янило не вино, а пригода; я жадав, аби хтось убив — щоб згодом про це розповідати і пам’ятати. Можливо, в той момент інші не були доросліші, ніж я. А◦ще я відчув, як нас затягує і губить вир, якого ніхто не в змозі усмирити. У звинувачення Манеко не особливо вірили; усі вважали його плодом давнього суперництва, загостреного вином.

Ми пройшли поміж дерев, залишили позаду альтанку. Уріарте і Дункан йшли попереду; мене здивувало, що вони наглядали один за одним, наче боялися несподіваного нападу. Ми огинали травник. Дункан з м’якою владністю сказав:

— Це місце годиться.

Обидва стояли в центрі, нерішучі. Чийсь голос їм крикнув:

— Кидайте це залізяччя, яке вам заважає, зчепіться по-справжньому!

Та вони вже билися. Спочатку робили це вайлувато, немов боялися поранитися; спочатку дивилися на клинки, та потім — у вічі суперника. Уріарте забув про свій гнів; Дункан — про свою байдужість чи зневагу. Небезпека їх перемінила; тепер билися два чоловіки, а не два хлопчиська. Я◦чекав, що поєдинок буде хаосом клинків, але міг за ним стежити — чи майже стежити, — наче то була шахова партія. Роки, певна річ, доконечно звеличили або затемнили те, що я бачив. Не знаю, скільки це тривало; є події, що не вкладаються у звичні мірила часу.

Без плащів, що служать захистом, вони спиняли удари передпліччями. Притьмом пошматовані рукави поступово чорніли від крові. Я◦подумав, що ми помилилися, припустивши, що вони не знайомі з цим різновидом фехтування. Незабаром я помітив, що вони поводяться по-різному. Зброя була нерівною. Дункан, аби поправити своє невигідне становище, намагався триматися впритул до суперника; Уріарте подавався назад, аби наскакувати з меткими і підступними ударами. Той самий голос, що згадав про скляну шафу, крикнув:

— Вони порішать один одного. Їх треба спинити.

Втрутитися ніхто не посмів. Уріарте відступив; тоді Дункан обрушився на нього. Тіла вже майже стикалися. Клинок Уріарте шукав лице Дункана. Раптом він нам видався коротшим, бо увійшов у груди. Дункан розтягся на траві. І тоді дуже тихо сказав:

— Як дивно. Усе це — наче сон.

Він не заплющив очі, не поворухнувся, і я побачив, як один чоловік убив іншого.

Манеко Уріарте схилився над мерцем і попросив, аби той його пробачив. Він ридав, не криючись. Те, що він тільки-но зробив, було сильніше за нього. Тепер я знаю, що він розкаювався не так у злочині, як у тому, що зробив щось безглузде.

Я◦вже не хотів дивитися. Те, чого я жадав, сталося і розчавило мене. Згодом Лафінур сказав мені, що їм довелося помучитися, щоб витягнути кинджал. Влаштували таємну нараду. Вирішили брехати якомога менше і піднести поєдинок на ножах до дуелі на шпагах. Четверо запропонували себе у ролі секундантів, і серед них Асебаль. У Буенос-Айресі все можна владнати; хтось завжди є чиїмось другом.

На столі з червоного дерева зостались лежати розкидані карти англійської колоди і банкноти, на які ніхто не хотів ані дивитися, ані чіпати їх.

У подальші роки я не раз думав повідати цю історію комусь із друзів, та завжди відчував, що володіти таємницею мені приємніше, ніж поділитись нею. Близько 1929 року принагідна бесіда спонукала мене порушити довгу мовчанку. Відставний комісар дон Хосе Олаве розповів мені історії забіяк з низовини Ретіро; він зауважив, що ці люди були здатні на будь-який підступ, аби тільки випередити суперника, і що до Подести і Ґутьєрреса майже не було дуелей на ножах. Я◦сказав, що був свідком однієї, та оповів йому те, що сталося так давно.