Хорхе Борхес - Повідомлення Броуді

Дім був власністю такого собі сеньйора Лучессі, господаря голярні на Барракасі. Моїй матері, яка була простою швачкою, велося зле. Не до кінця їх розуміючи, я чув приглушені слова: судовий урядник, опис майна, виселення через несплату. Мати ходила понура; тітка знай повторювала: Хуан не дозволить, аби цей ґрінґо викинув нас на вулицю. Згадувала пригоду — ми вже знали її напам’ять — з одним зухвальцем з півдня, який дозволив собі поставити під сумнів сміливість її чоловіка. Той, коли про це довідався, дістався на інший край міста, розшукав його, порішив одним ударом ножа і кинув у Ріачуельо. Не знаю, чи правдива ця історія; зараз важливо те, що її розповідали і в неї вірили.

Я◦вже бачив, як спатиму в канавах на вулиці Серрано, або жебракуватиму чи розноситиму в кошику персики. Мене вабило останнє: це звільнило◦би мене від ходіння до школи.

Не знаю, як довго тривала ця гризота. Якось твій батько-небіжчик сказав нам, що час не можна міряти днями, як-от гроші міряють сентаво чи песо, тому що всі песо однакові, а кожен день, а може, і кожна година, інакші. Я◦не дуже добре зрозумів, що він казав, але цю фразу я затямив.

В одну з тих ночей я побачив сон, який закінчився кошмаром. Мені наснився мій дядько Хуан. Мені не довелося його знати, та він уявлявся мені схожим на індіанця, кремезним, з рідкими вусиками і густою чуприною. Ми йшли на південь, минаючи каменоломні й бур’яни, та ці каменоломні й бур’яни були також вулицею Темзи. У сні сонце стояло високо. Дядько Хуан був вбраний у чорне. Він спинився перед своєрідним містком через розколину. Руку тримав під піджаком, на рівні серця, та не як той, хто ось-ось вихопить зброю, а як той, хто її ховає. Вкрай сумним голосом він мені сказав: «я дуже змінився». Став виймати руку, і я побачив пазуристу лапу стерв’ятника. Я◦з криком пробудився в темряві.

Назавтра мати звеліла, аби я пішов з нею до Лучессі. Я◦знаю, що вона збиралась просити його про відстрочення; без сумніву, вона взяла мене з собою, аби кредитор побачив її безпорадність. Вона не сказала сестрі ані слова, бо та не дозволила◦би їй так принижуватись. Я◦ще ніколи не бував у Барракасі; я думав, що там більше люду, жвавіший вуличний рух і менше пустищ. Завернувши за ріг, ми побачили поліцію і юрбу людей перед домом, який шукали. Один із сусідів, переходячи від групи до групи, повторював, що близько третьої ночі його розбудив якийсь стукіт; він почув, як відчинилися двері і хтось увійшов. Двері ніхто не зачинив; на світанку знайшли Лучессі, який лежав напіводягнений в передпокої. Його пошматували ножем. Чоловік жив сам; зловмисника так і не знайшли. Нічого не вкрали. Хтось згадав, що останнім часом небіжчик майже осліп. Інший владним голосом сказав: «Прийшов його час». Цей присуд і тон мене вразили; з плином літ я спостеріг, що кожного разу, коли хтось умирає, не бракує ментора, який зробить схоже відкриття.

Ті, хто чатували при труні, пригостили нас кавою, і я взяв філіжанку. В труні замість мерця лежала воскова фігура. Я◦сказав про це матері; один з похоронних агентів засміявся і пояснив мені, що ця фігура в чорному одязі і є сеньйором Лучессі. Я, немов зачарований, дивився на нього. Матері довелося шарпнути мене за руку.

Кілька місяців тільки про це й говорили. Злочини тоді вчинялися рідко; згадай, скільки розмов було про справу Мелени, Кампани і Сильєтеро. Єдиною людиною в Буенос-Айресі, яка й бровою не повела, була тітка Флорентина. Із баб’ячою впертістю вона повторювала:

— Я◦вам казала, що Хуан не потерпить, аби цей ґрінґо залишив нас без даху над головою.

Одного дня лило як з відра. Я◦не міг піти до школи, тому став нипати по хаті. Піднявся у мансарду. Тітка сиділа там, склавши руки; відчувалося, що вона навіть не думає. В кімнаті пахло вогкістю. В одному кутку стояло залізне ліжко, де на одному бильці висіла вервиця; в іншому — дерев’яна скриня з одягом. На одній з побілених стін висів образ Божої Матері. На нічному столику стояв підсвічник.

Не підводячи очей, моя тітка сказала:

— Я◦знаю, що тебе сюди привело. Тебе прислала мати. Вона ніяк не зрозуміє, що це Хуан врятував нас.

— Хуан? — спромігся я на слово. — Хуан помер понад десять років тому.

— Хуан тут, — сказала тітка. — Хочеш його побачити?

Вона висунула шухляду столика і вийняла кинджал.

І з ніжністю продовжила:

— Ось він. Я◦знала, що він ніколи мене не покине. Світ не бачив такого, як він, чоловіка. Він не дав тому ґрінґо навіть писнути.

Лише тоді я зрозумів. Ця бідна безрозсудна жінка вбила Лучессі. Спонукувана ненавистю, безумством і, можливо, любов’ю — хтозна? — вона вислизнула через вікно, яке дивиться на південь, у глупу ніч проминула вулицю за вулицею, врешті натрапила на дім і цими великими кістлявими руками всадила тесак. Той тесак був Мураньєю, померлим, якого вона продовжувала шалено любити.