Генри Торо - Волден, або Життя в лісах

Враховуючи сказане, не дивно, що модерна професіоналізована науково-академічна філософія не поспішала й не поспішає включати «Волден» до власного канону. З другого боку, й Емерсон, якому судилося пережити свого учня, у присвяченому йому нарисі дещо згустив барви, заявивши, що навіть фермери, які наймали Торо як землеміра, відзначали його професійну вправність [34], тоді як «жоден коледж ніколи не пропонував йому диплом або професорську посаду; жодна академія не зробила його своїм секретарем-кореспондентом ( corresponding secretary ), дослідником ( discoverer ) або хоча б своїм членом» [35]. Насправді повного неприйняття Торо не було. Наприклад, ще в 1850-му Торо обрали членом Бостонського товариства натуральної історії. Він також співпрацював з гарвардським природознавцем Луї Агасі, збираючи на його замовлення представників рідкісних видів тварин. Насправді Торо сам уникав повної афіліації з академічним світом, віддаючи перевагу статусу натураліста-аматора [36]. Наприклад, він вирішив відмовитися від пропозиції стати членом Асоціації розвитку науки. Його справжнім коледжем стало невеличке коло друзів та однодумців, академією — місцевість, де він народився та помер, a magnum opus — книжка про те, як він спробував реалізувати свою філософію на практиці, власноруч побудувавши на березі лісового ставка Волден [37]хатинку й самостійно проживши там, на відстані двох миль від Конкорда й однієї милі від найближчого людського житла, близько двох років. Однак, як вже було зазначено, не слід поспішно стверджувати, що цей твір лише маніфестує культ природи й закликає до розриву з цивілізацією.

Безпосередньо за часів життя Торо, на тлі швидкого прогресу технологій і промисловості, природу все частіше сприймали як сировину для цивілізації, що стрімко розвивається. Однак наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років ідея повернення до природи й фігура автора «Волдену» захопили багатьох представників покоління бітників та гіпі. Бувало, що Торове життя на природі перетворювалося на свого роду товарний знак, під яким суспільству пропонували геть інші проєкти [38]. Однак враховуючи те, якого розвитку набули екологічні рухи останнім часом, не можна не визнати, що позиція Торо щодо природи була справді пророчою. Зокрема йому належала така грандіозна й згодом реалізована ініціатива, як створення в кожному американському штаті свого природного заповідника.

Абсолютно новаторською для XIX та й для більшої частини XX ст. була також Торова позиція проти негуманного ставлення до тварин, що його відверто демонструвало сучасне йому природознавство [39]. Хоч мислитель і не був строгим вегетаріанцем, його аргументи проти вживання м'яса [40]сприяли збереженню життя тварин. Отже, можна і навіть доречно шанувати Торо як одного з перших борців за збереження природи та здорового способу життя. Не дивно, наприклад, що станом на осінь 2019-го левову частину статті про Торо в українському сегменті Вікіпедії складає розділ «Генрі Торо як ідеолог охорони природи» [41]. Символічно також, що одним із девізів впливової природоохоронної організації (Sierra Club) стала фраза з його есею «Піші прогулянки»: «Збереження світу — у Дикій Природі» [42].

Варто, однак, зважати й на те, що деякі прояви Торової симпатії до дикої природи чимало кого із сучасних борців за її збереження можуть здивувати чи навіть шокувати. Так, скажімо, у квітні 1844-го Торо та його приятель шкільних років, проводячи час на околицях Конкорда, не встежили за розпаленим ними багаттям, через що сталася величезна лісова пожежа. Ба більше, Торо відмовився брати участь у гасінні (чим викликав обурення інших містян), а згодом ще й написав у своєму «Журналі», що «це був славний спектакль, і я був єдиний, хто ним насолоджувався» [43]. Окрім тою, визнаючи важливу роль, що її Торо відіграв у приверненні уваги до негативних наслідків індустріально-технологічного поступу, не слід вдаватися й в іншу крайність — приписувати йому однозначно антицивілізаційну настанову.

Повністю порвати із сучасною цивілізацією й оголосити їй війну спробував інший випускник Гарварду — терорист Теодор Качинський, відомий також як Унабомбер [44]. Останній свого часу раптово перервав блискучу наукову кар'єру, оселився в лісі й почав розсилати бандеролі з бомбами науковцям та бізнесменам, чия діяльність здавалася йому особливо небезпечною для природи — зокрема тим, хто був пов'язаний із розвитком авіації. Зараз в інтернеті можна знайти чимало публікацій, в яких наполегливо проводять паралелі між світоглядами Торо й Качинського. Трапляються навіть статті в наукових журналах на цю тему [45]. Однак є принаймні одна, але геть принципова відмінність: Торо нікому не розсилав бомб. Він вбачав у технічному прогресі не тільки недоліки, а й переваги, якими радо користався. Наприклад, філософ із задоволенням визнавав, що завдяки розвитку залізничного сполучення отримав можливість частіше відвідувати бібліотеку своєї alma mater [46].