Генри Торо - Волден, або Життя в лісах

Правда також і те, що Торо був дуже уважним натуралістом-спостерігачем і глибоко досліджував флору й фауну всіх територій, куди потрапляв. Він справді був «самопризначеним інспектором хуртовин та злив» (самоназва, яку бачимо у «Волдені») і «бакалавром природи» (цим титулом його нагородив Емерсон). Саме з природою було пов'язане і його перше знайомство з трансценденталізмом.

На початку 1837 року, бувши ще студентом у Гарварді, Торо прочитав і захопився одним із ключових текстів цієї традиції — есеєм «Природа» Емерсона, опублікованим у 1836-му. Згодом, бездоганно опанувавши розмаїті мовні регістри, Торо створив чимало натхненних поетичних описів природних явищ та станів. Не випадково, що перша біографія Торо, опублікована 1873 року його знайомим, поетом-трансценденталістом Вільямом Елері Ченінґом, мала назву «Торо, поет-натураліст» [47].

Однак натуралізм, констатацією якого нерідко обмежуються, характеризуючи філософію Торо, насправді мав також і виразний трансцендентальний вимір. Справжнім приводом для Торового поетичного захоплення була все ж не природа як така, а спільне для трансценденталістів переконання, що через неї відкривається дещо більше. Віртуозне володіння мовою допомагало йому, вловлюючи найрізноманітніші аспекти життя комах та птахів, тварин, рослин і водойм, перебіг пір року, описувати їх у неповторній, найдотичнішій до природної формі. Завдяки витонченій грі слів, несподіваним метафорам та парадоксальним поворотам думки Торо вдавалося зображувати природу як складний символічний код, розшифровування якого дозволяє трансцендувати його за межі чуттєвого досвіду та помічати майже в кожному з описуваних феноменів прояв того, що Емерсон називав Над-душею ( Over-Soul ). Або, як твердив останній, Торо «співвідносив кожен дрібний факт із космічними законами» [48].

Цю природно-духовну діалектику Торо бачив і в самому собі: «Я відчував, та й відчуваю донині, як і більшість людей, потяг і до вищого чи, як його називають, духовного життя, і до примітивного, вульгарного й дикого — і шаную обидва» [49]. Натуралізм у нього органічно поєднувався з релігійністю, а остання — з доволі рішучою критикою офіційних релігійних інститутів. З одного боку, як зазначив Емерсон, мало хто так добре знався на природі, як Торо, і ні в кого це знання не перетворювалося в такий масштабний і настільки релігійний синтез [50]. З другого боку, категорично не сприймаючи зведення релігійного життя до формальної обрядовості, Торо відмовився сплачувати податок на проведення служб, що їх вважав абсолютно непотрібними, і вийшов з-під опіки офіційної церкви. Крім того, його релігійно-космічне сприйняття природи як маніфестації духовної першооснови мало й індивідуально-споглядальний вимір. Оскільки кожну окрему людську душу трансценденталісти розглядали як частину світової Над-душі, вивчення природи врешті слугувало реалізації давньої Сократової вимоги «пізнай себе». Завдяки цьому можна було «стати Колумбом для цілих нових континентів і світів усередині себе» [51].

За аналогією, можна ствердити, що притаманний Торо локалізм був одночасно й глобалізмом. З одного боку, Торо був дуже сильно прив'язаний до невеличкого клаптика землі — як суто фізично і юридично, так і екзистенційно та метафізично. Він не тільки провів більшу частину життя або в самому Конкорді, або неподалік від нього, а й повсякчас оспівував рідну місцевість у своїх різноманітних творах [52]. Космополітичний Генрі Джеймс [53]навіть казав, що Торо «гірший від провінціала» — він «містечковий» [54]. Однак, з другого боку, у своїх локальних, ніби суто «краєзнавчих» описах Торо міг легко переноситися у найвіддаленіші часи й місця: у давню Грецію, на Британські острови або й на берег індійського Гангу. Річ у тім, що насправді, як влучно помітив Емерсон, для Торо «не існувало такої речі, як розмір. Ставок був маленьким океаном; Атлантика — великим Волденським ставком» [55]. У цій «домашній космографії», яку розвивав Торо, як і у «вченому незнанні» Ніколая Кузанського [56]абсолютний мінімум цілком природно міг стати абсолютним максимумом.

Що ж стосується відлюдництва, опису якого ніби тільки й присвячено «Волден», і тут насправді багато смислових шарів, єдність яких можна усвідомити лише через зіткнення протилежностей. У вже згадуваній книжці радянських часів стверджувалося, що в середині 1840-х, розпочинаючи свій «волденський експеримент», Торо прийшов «до утвердження ідеалу ескапізму, відходу від дійсності» [57]. Для такого відходу справді були причини: у 1842-му помер Торів старший брат Джон, який завжди був для нього духовним союзником та великим авторитетом, водночас єдності в межах трансценденталістського руху ставало дедалі менше [58]. Інший радянський дослідник, стверджуючи, що Торо була властива «надмірна ідеалізація відлюдництва на лоні природи і настільки ж упереджена критика всіх форм спільного життя людей», водночас визнавав, що зазначені риси не слід розглядати як «програмову заяву» [59].