Генри Торо - Волден, або Життя в лісах

Біографія та спадщина Торо ніби сплетені із суперечностей чи навіть хамелеонських самозаперечень. Дивовижне поєднання актуальної громадсько-політичної та суспільно-економічної проблематики з індивідуально-споглядальним релігійно-містичним натуралізмом знаходимо й у головному проекті усього його життя — волденському експерименті. З одного боку, до життя за містом його штовхало глибоке незадоволення суспільством і бажання подолати його вади шляхом розбудови принципово іншого життя — і це поєднувало Торо з багатьма трансценденталістами. З другого боку, він також відмовився й від тієї форми заперечення соціальної організації життя, яка припала до душі багатьом його товаришам. Йдеться про створення у 1841-му неподалік від Бостона Інституту сільського господарства та освіти на фермі Брук (Brook Farm Institute of Agriculture and Education) — самоврядної земельної колонії, в основу якої було покладено ідеали ранньохристиянського комунізму та утопічного соціалізму. Від пропозиції взяти участь у цьому проекті Торо категорично відмовився. З його точки зору, намагання подолати наявні соціальні обмеження шляхом створення іншої соціальної формації було помилкою. Відповідно до принципів трансценденталізму, не тільки в природі, а й у душі кожної людини приховано зв'язок із божественною світовою Над-душею. Прихильник трансценденталізму мусить віднайти цей зв'язок і сягнути втраченої єдності з істинним світовим благом. Отже, по-справжньому трансценденталістським шляхом вдосконалення життя є шлях індивідуального самовдосконалення на лоні природи. Опора на соціальні зв'язки з іншими людьми, нехай і лише в межах комуни однодумців, була б порушенням такої фундаментальної вимоги філософії Емерсона, як довіра до себе.

Якщо міркувати про волденський експеримент у суто соціально-економічних категоріях, то нічого, крім повернення до натурального господарства, він не приніс. Однак насправді йшлося про реалізацію геть іншого завдання: «Я вирушив у ліси, бо прагнув жити свідомо, мати перед очима лише найважливіші життєві факти й вивчати всі уроки, які мені дає життя, аби не зрозуміти при порозі смерті, що я гаразд і не жив». У цьому зосередженні на собі комусь може привидітися жест жадібного злодюжки та симулянта, який не хотів нічим ділитися з іншими й намагався залишити все собі. Таку гадку знаходимо, наприклад, в есеї відомого британського письменника Роберта Луїса Стивенсона, присвяченому характеру й судженням Торо [68]. У Гарольда Блума щодо Торо натрапляємо також на вираз «американський Нарцис» [69]. Однак насправді йшлося зовсім не про жадібність і нарцисизм, а про відтворення славетного філософського сократично-картезіансько-кантіанського жесту — звільнення від вантажу непевних гадок, забобонів і пошук істинної основи для будь-яких подальших міркувань та дій шляхом критичного самопізнання [70]. Торо завжди знаходив сили для самоіронії, самокритики та навіть самозаперечення.

Його улюбленою порою року була весна, а часом доби — ранок [71]. Найвищою міркою для філософії він вважав кукурікання півня, що сам, поки всі ще сплять, прокидається і закликає до нового дня [72]. «Волден» і був таким могутнім кукуріканням філософського півня, який закликав сучасників та нащадків не застрягати у старому й чужому, а зазирнути в себе і знайти там невичерпний ресурс для справді свого й нового. Навіть саму цю пісню Торо не поспішав визнавати завершеною: від початку волденського експерименту (1845 р.) і до публікації його результатів (1854 р.) минуло майже десять років, за які автор встиг радикально змінити рукопис сім разів.

Восени 1861-го стан здоров'я Торо, який вже давно хворів на туберкульоз, значно погіршився, і 6 травня 1862 року він помер. Упродовж останніх місяців життя філософа тексти, над якими він уже не міг працювати самостійно, допомагала завершити його сестра Софія.

На кладовищі «Сонна лощина» у Конкорді, де поховані також інші славетні американські трансценденталісти, зокрема Емерсон та Готорн, на місце, де спочиває тіло автора «Волдену», вказує спільний пам'ятник для всієї родини Торо [73], а також розташований на віддалі маленький камінчик із коротким надписом «Генрі». Поруч із ним на знак пам'яті та вияву поваги іноді кладуть ще щось: крихітні камінчики, монетки, гілки, шишки тощо. Головний твір Генрі Торо асоціюється з відлюдництвом, але викладений у ньому досвід і нині залишається живим для багатьох людей: «…якщо впевнено простувати до своєї мрії й намагатися жити саме тим життям, яке собі уявляв, здобуваєш успіх, якого за звичайних обставин не очікуєш». Всупереч поширеному образу США як держави, в основі якої лежить загальний меркантилізм [74], досвід Торо є не тільки нагадуванням про засновану ще першими поселенцями країну індивідів, сповнених чималої духовної відваги й сили, а й одним із найважливіших кроків у напрямку створення Америки, здатної до постійного творчого самооновлення. І в цьому плані мав рацію Емерсон, сказавши, що «не існувало ще справжнішого американця, ніж Торо» [75].