Генри Торо - Волден, або Життя в лісах

Люди керуються хибними припущеннями. Найкращу частину себе кладуть як добриво у ґрунт. Їм здається, наче доля, що її зазвичай звуть необхідністю, велить, як то сказано у давній книзі, складати скарби собі на землі, де нищить їх міль та іржа і де злодії підкопуються й викрадають їх [77]. Сягнувши кінця життя, чи й раніше, вони виявлять, що жили по-дурному. Сказано, що Девкаліон і Піра створили людей, жбурляючи брили через голову собі за спину [78]:

Чи, як дзвінко римує ці рядки Релі:

Ось вам і сліпа покора нетямущим провидцям. Ми жбурляємо брили позад себе й не бачимо, куди ті впадуть.

Навіть у нашій порівняно вільній країні більшість людей через просте невігластво чи помилки настільки одержимі непотрібними клопотами й даремним таруванням, що не можуть зібрати найкращих плодів життя. Їхні руки стали слабкі й незграбні від марної праці. Власне кажучи, трудареві бракує часу, щоб жити чесно; він не може собі дозволити підтримувати стосунки з людьми; а на ринку його працю не цінують. Від браку часу він перетворюється на машину. Якщо він постійно мусить застосовувати свої знання, коли ж йому пам'ятати про власне невігластво — що необхідно для зростання? Інколи потрібно задарма нагодувати його, одягнути й підбадьорити душу, перш ніж судити. Найвищі чесноти нашої натури — мов той пушок на фруктах: їх можна зберегти, лише якщо поводитися з ними щонайобережніше. Але ж бо ми не піклуємося так ніжно ані про себе самих, ані про своїх близьких.

Знаю, що дехто з вас живе у злиднях і постійно бідує, тож інколи навіть дихання здається неабияким викликом. Я навіть не сумніваюся, що дехто з тих, хто читає цю книжку, нездатен заплатити за всі з'їдені обіди чи за пальта й черевики, які вже зношуються чи й уже зносилися, а сій сторінці дарують позичений або вкрадений у кредиторів час. Пробі, багато з вас живе життям жалюгідним і вбогим — я це знаю, бо досвід нагострив мій зір; стоячи за крок від боргової в'язниці, ви намагаєтеся вести справи чи вибратися з боргів; латиняни прозвали прадавнє це тарування æs alienum — чужою міддю, адже деякі їхні монети карбували з міді; ваше життя, і смерть ваша, і похорон оплачені чужою міддю; ви обіцяєте заплатити, обіцяєте заплатити завтра, а помираєте сьогодні без копійки за душею; намагаєтеся втертися в довіру і знайти собі покровителя у будь-який спосіб, крім хіба тих, за які передбачено тюремне ув'язнення; ви брешете, лестите, голосуєте, втискаєтеся в горіхову шкаралупку ґречності чи розтікаєтеся ріденькою й туманною щедрістю, аби тільки переконати ближнього дозволити вам пошити йому черевики, чи шапку, чи пальто, чи бричку йому зладити, чи привезти йому харч; ви заганяєте себе у хвороби, аби тільки відкласти щось про день хвороби, скласти щось у стару скриню, шкарпетку в стіні чи, що безпечніше, у цегляний банк; байдуже куди, байдуже, багато чи мало.

Мене інколи дивує, що ми, зважуся сказати, легковажно приділяємо стільки уваги мерзенній, але дещо чужій нам формі кабали, що зветься негритянським рабством, коли й на півночі, і на півдні так багато підступних і потайних рабовласників. Гірко трудитися на південного наглядача, гірше — на північного, а найгірше — коли ти сам собі рабовласник. От і розповідайте після цього про божественне в людині! Гляньте на погонича, що день і ніч тягнеться до ярмарку; чи ж жаріє в ньому божественне? Нема в нього обов'язку вищого понад те, щоб нагодувати й напоїти коней! Що йому до долі, коли на кону торгові інтереси? Він — погонич на службі у сквайра Ану-ворушись-но. Що в ньому лишилося від Бога, що в ньому безсмертне? Поглянь, як він колінкує і плазує, як минають в остраху його дні: не безсмертна в нього душа й не божественна, адже він — раб і бранець власної думки про себе, слави, здобутої своїми вчинками. Думка загалу — слабкий тиран проти нашої власної думки. Те, що людина думає про себе, визначає, чи то пак окреслює, її долю. Який Вілберфорс [80]подарує саморозкріпачення вест-індським колоніям вигадки й уяви? А◦ще ж панянки, що шиють подушечки до Страшного суду, аби тільки не виказати надто жвавого зацікавлення своєю долею! Мовби можна вбивати час, не зашкодивши вічності.

Сила людей вікує вік у тихім відчаю. Те, що зветься смиренням, насправді виявляється розпачем. Зі зрозпаченого міста можна вийти у зрозпачене село і втішатися відвагою норок і ондатр. Навіть за тим, що люде звуть гульнею й забавлянками, чаїться добре знайомий, нехай навіть не усвідомлений відчай. Яка ж то гульня, якщо до неї вдаються допіру по роботі? Мудрості ж властиво уникати відчайдушних учинків.