Генри Торо - Волден, або Життя в лісах

Якщо замислитися, в чому саме, словами катехизму, полягає головне призначення людини [81]і які в неї справжні потреби й засоби, може здатися, наче люди зумисне обрали такий триб життя, бо воліли його понад усі інші. Однак люди щиро вірять, що не мають вибору. Проте натури тямущі й здорові пам'ятають, що сонце зійшло на яснім небі. Відмовитися від упереджень ніколи не пізно. Хай◦би яким древнім був той чи той спосіб думати й діяти, на віру його брати не можна. Те, що сьогодні всі повторюють, мов луна, чи безмовно приймають як істину, завтра може виявитися брехнею чи патиною хибних суджень — а комусь-бо здавалося, що це хмара, з якої на їхні ниви проллється життєдайний дощ. Ти пробуєш зробити те, що старі люде вважали неможливим, і тобі вдається. Старі дії — для старих людей, нові — для нових. У давнину, либонь, старі люди не знали навіть, що в багаття потрібно підкладати хмиз, аби не згасло, а тепер нове покоління кидає сухі дрова під казанок і гасає навколо світу зі швидкістю птиць, що, кажуть, старого вбило б. Вік нікого не робить добрим наставником для молоді, а може, й відбирає право повчати, адже з віком ми втрачаємо більше, ніж набуваємо. Аж кортить спитати, чи наймудріші мужі довідалися на своїм віку бодай щось, що має безумовну цінність. Поради, що їх старі можуть дати молодим, не аж такі важливі, адже їхній досвід осібний, та й у житті вони зазнали нищівної поразки, най і вірять, що випадково; хоча може бути й таке, що, попри весь той досвід, вони ще не втратили віри, тільки молодість. Я живу на цій планеті вже близько тридцяти літ і ще не чув від старших ані йоти корисного чи бодай щирого. Вони нічого мене не навчили й, імовірно, не можуть розповісти нічого суттєвого. Я ще не завершив життєвого експерименту, але не певен, чи вони за нього хоч бралися. Що ж до того мого досвіду, який вважаю цінним, то з певністю зауважу, що мої наставники не розповідали бодай про щось схоже на нього.

Один фермер сказав мені: «Не можна жити на самій тільки рослинній їжі, адже вона не дає поживи кісткам».

Отже, він із релігійним завзяттям присвячує частину кожнісінької днини тому, щоб забезпечити свій організм поживою для кісток; пояснюючи мені свої погляди, він крокував за волами, які своїми кістками з рослинної їжі тягнули неповороткий плуг крізь усі перешкоди. Те, що певні кола, найзлиденніші й найтемніші, вважають нагальною потребою, для інших — лише предмет розкошів, подекуди геть незнаний.

Дехто гадає, що наші предки сходили людське життя від краю до краю, від вершин до низин і все з'ясували. За Івліном [82], «мудрий Соломон мав приписи навіть щодо того, на якій відстані належить висаджувати дерева, а римські претори постановили, як часто можна збирати жолуді на землі сусіда, щоб це не вважалося порушенням його прав, і яка частка їх належить сусідові». Гіпократ пояснив навіть те, як слід обрізати нігті: на рівні пучки пальця, не довше й не коротше. Дехто певен, що вже вичерпав усе розмаїття життєвих втіх, та, безперечно, навіть його нудьга й зажура древня, як Адам. Але ніхто не відає міри людини, і не слід судити, на що людина спроможна, за древніми взірцями — так мало людство випробувало. Хай◦би які поразки спіткали тебе на шляху, «не бійся, дитино, адже хто припише тобі те, що лишилося незробленим?» [83]

Ми можемо піддати своє життя тисячам простих випробувань. Скажімо, сонце, що під його променями дозрівають боби на моїй грядці, водночас освітлює цілу систему таких планет, як наша. Якби я цього не забув, міг◦би уникнути певних помилок. Але темний я був, коли ті боби підпушував. Зорі — це вершини чудесних трикутників! Які далекі й дивовижні істоти в різних покоях Всесвіту дивляться на ту ж зорю, що й ми, тієї ж миті, що й ми! Природа і людське життя такі ж розмаїті, як розмаїта будова різних створінь. Хтозна, що життя пропонує іншому. Чи ж існує більше диво, ніж хоч на мить побачити світ очима іншого? Ми спізнали б за годину всі віки світу, ба навіть всі віки всіх світів. Історія, Поезія, Міфологія? Де там, жодне читання не подарує такого дивовижного й повчального одкровення.

Значну частину того, що сусіди мої вважають благом, я в глибині душі вважаю лихом, і як про щось і пожалкую, то, ймовірно, про поведінку, яку інші назвали б доброю. Який демон змусив мене поводитися так добре? Який біс? Ти, старцю, що звікував сімдесят літ, і то не безчесно, можеш давати мені наймудріші поради, але незмовкний голосок усе одно відваджує мене від твоїх підказок. Кожне наступне покоління полишає справу своїх попередників, як застряглий на мілині корабель.