Генри Торо - Волден, або Життя в лісах

Кейвел визнає, що Торо творив у «дофілософський період», коли в американській культурі «філософія та література й теологія (а також політика й економіка) ще не були відокремлені одна від одної». Однак, на відміну від згаданих радянських авторів, Кейвел бачить у цьому істотну перевагу. Як відомо, професіоналізація американської філософії відбулася через різке протиставлення аналітичної традиції, зорієнтованої на строгу науковість, континентальній думці, значно ближчій до літератури зокрема й мистецтва загалом. Бувши плодом часів, коли цього протиставлення ще не існувало, філософування Торо (так само, як і Емерсона) дозволяє говорити про фундаментальну єдність світової філософської думки [27] Там само. — Р. XIII–XIV. . Згідно з Кейвелом, у тому, якої форми набуває філософія в рамках американського трансценденталізму XIX століття, можна побачити передчуття властивого аналітичній традиції XX століття [28] Зокрема, таким її представникам, як пізній Людвіґ Вітґенштайн та Джон Остін. визнання ролі розмовної мови ( ordinary language ) у філософуванні [29] До цих міркувань Стенді Кейвела можна додати, що доволі по-вітґенштайнівськи звучать і висловлювання Торо про те, що сильний шум, балакливість, гомінливість є ознаками темних часів, тоді як справжнім рупором істини є мовчання (Thoreau Н. D. Journal І: 1837–1846 / Н. D. Thoreau // The writings of Henry David Thoreau. Manuscript ed. — V. 7. — Boston: Houghton Mifflin, 1906. — P. 67–68). За його словами, «мовчання є спілкуванням свідомої душі із самою собою. Коли душа сягає усвідомлення своєї нескінченності, западає мовчання» (там само. — Р. 64). У «Волдені» схожу думку передано так: «Для філософа всі так звані (курсив мій. — В. М .) новини (курсив Г. Т.) — це плітки, а ті, хто їх укладає й читає, — це старі баби за чаєм». В останньому висловлюванні дуже важливо, що йдеться про «так звані новини», або, якщо говорити сучаснішою мовою, про інформаційні шуми. По-справжньому нове Торо цінував, про що йтиметься нижче. . Разом з тим єдність філософії з літературою, абсолютно непохитна для Торо й Емерсона, згодом стане візитівкою такої ключової фігури континентальної традиції, як Мартин Гайдеґер. У цьому світлі особливого значення набуває, на думку Кейвела, і той факт, що Гайдеґер захоплювався іншим «філософом-літератором» — Ніцше, а останній — Емерсоном [30] Cavell S. This New Yet Unapproachable America: Lectures after Emerson after Wittgenstein. Frederick Ives Carpenter Lectures; 1987 / S. Cavell. — Albuquerque, N.M.: Living Batch Press, 1989. — P. 79–80. .

Є ще один важливий аргумент на користь того, що філософування Торо є мостом між різними філософськими традиціями й епохами. В античності неодмінною і навіть визначальною рисою філософії вважалося те, наскільки думки філософа корелюють з його життям. Натомість у новітні часи протиставлення особистих і теоретичних аспектів філософії стало однією з ознак її професіоналізації. Ця тенденція проявляється як у Європі, так і в Америці, однак по-різному. Попри те, що від деяких провідних представників континентальної традиції (зокрема того ж Гайдеґера) нерідко лунали доволі гучні антибіографічні заяви, в ній майже завжди знаходилися прихильники єдності філософських ідей та біографій мислителів. Що ж стосується аналітичної філософії, вона довгий час мала вигляд справжнього бастіону антибіографізму, і лише наприкінці XX століття в ній розпочалися процеси, які можна кваліфікувати як біографічний поворот [31] Докладніше про це див., напр.: Менжулін В. І. Біографічний підхід в історико-філософському пізнанні: моногр. / В. Менжулін. — К.: НаУКМА; Аграр Медіа груп, 2010. — 455 с. . Але Генрі Торо ще на перших сторінках «Волдену» твердив: «У наші дні існують професори філософії, а справжніх філософів немає. Жити з неї похвально, бо колись похвально було жити нею. Бути філософом — це не просто думати мудрі думки чи навіть засновувати школи, а й любити мудрість і жити відповідно до її приписів: життям простим, незалежним, щедрим і заснованим на довірі. Відповідати на життєві запитання не лише теоретично, а й практично». Власне, «Волден» і є викладом саме такої філософії, здійсненим від першої особи, у підкреслено автобіографічній формі [32] Торо та інші трансценденталісти (такі, скажімо, як Емерсон або Марґарет Фулер) надавали величезного значення автобіографії, зокрема порівняно з біографією. Міркування щодо вищості автобіографії проти біографії трапляються також у німецького філософа-романтика Фридриха Шляєрмахера, а згодом — у Вільгельма Дильтая та представників його школи, зокрема Георга Міша. Торо формулював цю настанову, зокрема, так: «Якщо я — не я, тоді хто буде мною?» (Thoreau Н. D. A Week on the Concord and Merrimack Rivers / H. D. Thoreau. — New York: Dover Publications, 2016. — P. 98). . Така любов до мудрості нерозривно пов'язана з життям того, хто філософує, однак не передбачає відтворення біографії автора зі стовідсотковою точністю [33] Наприклад, завершуючи опис свого усамітнення наприкінці розділу «Весна», Торо твердить: «Так завершився мій перший рік у лісах, і другий рік був схожий на нього». Однак з інших джерел відомо, що були й відмінності: Торо втратив урожай бобів, помідорів, кабачків та картоплі через несподівані приморозки в червні, а також разом з іншим філософом-трансценденталістом Еймосом Бронсоном Олкотом побудував літній будинок для Емерсона й побував у штаті Мен (див.: Thoreau Н. D. Walden: A Fully Annotated Edition / Н. D. Thoreau; Jeffrey S. Cramer (Ed.). — New Haven: Yale University Press, 2004. — P. 308). Однак така «вільність» в описі власного існування мала своє методологічне обґрунтування: Торо, як і американські трансценденталісти загалом, вважав, що існування має два виміри — актуальний та ідеальний. Перший він вважав цариною розуму, а другий — уяви, причому віддавав перевагу саме другому: «Я вважаю, що актуальне є значно менш реальним для мене, ніж уявне» (Thoreau Н. D. Journal II: 1850 — September 15, 1851 / Н. D. Thoreau // The writings of Henry David Thoreau. Manuscript ed. — V. 8. — Boston: Houghton Mifflin, 1906. — P. 43). . Не потребувала вона й визнання з боку тодішніх професійних філософів. Торова любов до мудрості є не строго теоретичною й фаховою, а духовно піднесеною і щирою, поетично виразною, глибинно символічною і навіть містично-пантеїстичною.