Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

Ностромо нічого не відповів. Його візаві й не наполягав, просто сидів скарлючившись на табуреті, волохатий, розкуйовджений, подібний до горбатої мавпи. Нарешті після довгої мовчанки урочисто заговорив:

— Товаришу Фіданцо, ви відмовилися від будь-якої допомоги того лікаря. Він і справді небезпечний ворог народу?

У тьмяно освітленій палаті Ностромо повільно повернув голову на подушці й розплющив очі, уп’явшись загадковим і глибоко зацікавленим поглядом у чудернацьку постать, що вмостилась біля його ліжка. Потім голова його перекотилась на інший бік, повіки зімкнулись і капатас карґадорів пролежав годину нерухомо, лише часом здригався, що свідчило про найлютіші муки, і без жодного слова і стогону помер.

Доктор Моніґем, пливучи поліцейською шлюпкою до островів, споглядав мерехтіння місячного сяйва на гладіні затоки та високий чорний силует Великої Ісабели, звідки, з-під хмарної запони, линув у далечінь сніп світла.

— Веслуйте тихше, — попросив він, гублячись у здогадах, щó ж там з’ясується. Спробував уявити Лінду та її батька і відчув якусь дивну відразу. — Веслуйте тихше, — повторив він.

Від тієї миті, коли Джорджо Віола вистрелив у крадія своєї честі, він не зрушив з місця. Стояв, уперши рушницю в землю і стиснувши в руці її цівку біля дула. Лінда, після того як ланча, що назавжди забрала в неї Ностромо, відчалила від берега, підійшла і стала перед батьком. Здавалося, що він не помічав її, але коли вона, більше не в змозі вдавати спокій, крикнула:

— Знаєш, кого ти вбив? — він відповів:

— Раміреса, волоцюгу.

Бліда, уп’явшись у батька божевільним поглядом, Лінда розреготалась йому в очі. По хвилі й він кволо засміявся разом з нею, приглушено відлунюючи її регіт на низьких тонах. Тоді вона перестала реготати, а старий промовив, як ошелешений:

— Він крикнув голосом мого сина Джан’ Баттісти.

Рушниця випала з його розціпленого п’ястука, але рука ще якусь мить залишалась витягнутою, ніби й далі мала опертя. Лінда грубо вхопила його за цю руку.

— Ти надто старий, аби зрозуміти. Ходімо до хати.

Джорджо дозволив їй відвести себе. Важко перечепився через поріг, мало не впавши разом з донькою. Його тривожність і мотанина протягом останніх кількох днів нагадували нерівне палахтіння світильника, який ось-ось погасне. Старий ухопився за спинку свого стільця.

— Голосом мого сина Джан’ Баттісти, — важко повторив він. — Я чув його… Раміреса… негідника…

Лінда допомогла йому сісти і, низько нахилившись, просичала йому у вухо:

— Ти вбив Джан’ Баттісту.

Старий посміхнувся з-під густих вусів. У жінок бувають дивні фантазії.

— Де малá? — спитав він, здивований тим, що хата — вистуджена, аж холод пробирає, а лампа, при якій він полюбляв просиджувати по півночі над розгорнутою Біблією, світить незвично тьмяно.

Лінда трохи повагалась, а тоді відвела очі.

— Спить, — відповіла вона. — Поговоримо про неї завтра.

Дивитись на батька їй було несила. Він вселяв у неї жах і майже нестерпне почуття жалощів. Лінда помітила, як він змінився. Старому не зрозуміти, щó він накоїв, та й для неї те, що сталося, лишалося незбагненним. Джорджо понад силу проказав:

— Дай мені книгу.

Лінда поклала на стіл закритий фоліант у потертих шкіряних палітурках — Біблію, яку подарував йому колись давно у Палермо один англієць.

— Треба було захистити дитину, — сказав Джорджо дивним скрушним голосом.

Лінда за його спиною заламувала руки, беззвучно ридаючи. Раптом вона кинулась до дверей. Старий почув її кроки.

— Куди ти? — спитав він.

— На маяк, — відповіла вона, обернувшись і люто глянувши на нього.

— Маяк! Sí … обов’язок.

Сидячи дуже прямо, сивоголовий, подібний до лева, сповнений героїзму, безмовний і занурений у себе, він намацав у кишені червоної сорочки окуляри, подарунок доньї Емілії. Надів їх. Довгенько посидівши нерухомо, розгорнув книгу і звисока почав вдивлятися крізь скельця окулярів у подвійні колонки дрібного шрифту. Суворий, напружений вираз застиг на його трохи насупленому обличчі, ніби від якоїсь похмурої думки чи неприємного відчуття. Але він не відривав погляду від книги, лише хилився вперед, помалу, поступово, аж поки його білосніжна борода лягла на розгорнуті сторінки. На біленій стіні монотонно вицокував дерев’яний годинник, а Ґарібальдіно, повільно холонучи, лежав сам-один, кремезний, непідвладний тліну, мов старий дуб, вирваний з корінням зрадливим поривом бурі.