Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

— Ностромо! — прошепотіла пані Ґулд, нахилившись ще нижче. — Я теж до глибини душі зненавиділа той прожект зі сріблом.

— Чудово! Чудово, що бодай одна людина з вас ненавидить багатство, яке ви таке добре вмієте відбирати в бідняків. Світ стоїть на бідняках, як каже старий Джорджо. Ви завжди були добрі до бідних. А на багатстві лежить якесь прокляття. Сеньйоро, сказати вам, де скарб? Вам єдиній… Світлій! Непощербній!

Мимовільна зболена відраза закралась у його інтонації, проглянула в його очах, і це не сховалось від жінки, обдарованої талантом співчутливої інтуїції. Вона відвела погляд від жалюгідного зламаного чоловіка, який лежав при смерті, — охоплена жахом, вона не хотіла більше нічого чути про те срібло.

— Ні, капатасе, — відповіла пані Ґулд. — Нікому воно тепер не потрібне. Хай пропадає пропадом.

Почувши ці слова, Ностромо заплющив очі й ані слова більше не вимовив, ані не ворухнувся. За дверима палати жінок зустрів доктор Моніґем, украй схвильований, очі його гарячково блищали.

— Ну, пані Ґулд, — заговорив він, майже брутальний від нетерплячки, — скажіть мені, я був правий? Тут є таємниця. Ви щось з’ясували, еге ж? Він розповів вам…

— Нічого він мені не розповів, — стримано відповіла пані Ґулд.

В очах доктора Моніґема згас вогонь його питомої ворожості до Ностромо. Він покірно відступив. Пані Ґулд він не повірив. Але її слово було законом. Він сприйняв її заперечення як непоясненну неминучість, що утверджувала перемогу генія Ностромо над його власним. Навіть перед цією жінкою, яку він самозречено любив таємною любов’ю, йому завдав поразки неперевершений капатас карґадорів, чоловік, який усе життя жив з того, що вдавав незламну вірність, прямоту і відвагу!

— Прошу, негайно пошліть когось по мій екіпаж, — проказала пані Ґулд з-під відлоги. І, обернувшись до Джізелли Віоли, додала:

— Ходи до мене, дитино, ходи ближче. Ми зачекаємо тут.

Джізелла, в якої серце краялось від горя, з розпущеним волоссям, що спадало їй на обличчя, по-дитячому притулилась до неї збоку. Пані Ґулд провела рукою по плечу недостойної доньки старого Віоли, бездоганного республіканця, героя, який ніколи нічим себе не заплямував. Поволі, поступово, мов зів’яла квітка, голівка дівчини, яка готова була піти на край світу за злодієм, схилилась на плече доньї Емілії, першої леді Сулако, дружини сеньйора адміністрадóра копальні Сан-Томе. І пані Ґулд, усім тілом відчуваючи здушені ридання Джізелли, розтривожена й розхвильована, пережила першу й останню гірку хвилину у своєму житті. Хвилину, гідну самого доктора Моніґема.

— Заспокойся, дитино. Дуже скоро він забуде тебе заради свого скарбу.

— Сеньйоро, він мене кохає. Він мене кохає, — розпачливо шепотіла Джізелла. — Він кохає мене так, як ще ніхто нікого не кохав.

— Мене теж кохали, — холодно сказала пані Ґулд.

Джізелла судомно припала до неї.

— Ох сеньйоро, але ж вас обожнюватимуть довіку, — проридала вона.

Пані Ґулд поринула у мовчанку і не порушила її, поки не прибув екіпаж. Тоді допомогла сісти в нього напівзомлілій дівчині. Коли лікар зачинив дверцята ландо, донья Емілія вихилилась до нього.

— Ви нічого не можете вдіяти? — прошепотіла вона.

— Ні, пані Ґулд. Та й не дозволить він нам ані пальцем себе торкнутись. Однак це вже не має значення. Я лише раз оглянув… Жодних шансів.

Але він пообіцяв тієї самої ночі провідати старого Віолу та його старшу доньку. Він може попросити, щоб його підкинули до острова поліцейським човном. Лікар постояв на вулиці, проводжаючи поглядом ландо, яке повільно від’їхало, запряжене білими мулами.

На нових причалах, де горіли разки ліхтарів та височіли темні силуети кранів, розійшлися чутки про якийсь нещасний випадок — нещасний випадок, що трапився з капітаном Фіданцою. Кілька волоцюг — найбідніших бідняків — стовбичило біля дверей лікарні невідкладної допомоги, перешіптуючись у місячному сяйві, що підсвічувало порожню вулицю.

Коло пораненого не було нікого, крім блідого фотографа, маленького, миршавого, кровожерного ворога капіталістів, який умостився на високому табуреті біля узголів’я ліжка, підібгавши коліна собі до підборіддя і підперши його руками. Його привів один товариш, який, допізна працюючи на верфі, почув від негра з ланчі, що капітана Фіданцу привезли на берег, смертельно пораненого.

— Маєте якісь розпорядження, товаришу? — занепокоєно спитав він. — Не забувайте, що для нашої роботи нам потрібні гроші. З багатіями треба боротися їхньою власною зброєю.