Лінда сказала:
— Рамірес нахвалявся у місті, що викраде тебе з острова.
— Які дурниці! — відповіла молодша сестра, і в нападі норовливості, спричиненому довгим стримуванням емоцій, жартівливо, але й трохи зухвало додала: — Він тут ні до чого.
— Он як? — процідила крізь зуби Лінда. — Ні до чого? Ну то шануйся, бо ж батько ночами обходить острів із зарядженою рушницею.
— Не буде йому від цього добра. Скажи йому, Ліндо, аби він цього не робив. Мене він не послухає.
— Нічого я не скажу… більше нічого… нікому! — палко прокричала Лінда.
«Так довго тривати не може», — думала Джізелла. Треба, щоб Джованні швидше забрав її звідси — наступного разу, коли він припливе. Заради жодного срібла у світі вона не терпітиме таких жахіть. Від розмов із сестрою їй зле. А от пильність батька її не тривожила. Вона благала Ностромо не підходити до вікна сьогодні вночі. Він пообіцяв триматися цього разу подалі. А вона й не знала, не могла ні здогадатись, ні уявити, що він мав інші причини для відвідин острова.
Лінда піднялася просто на маяк. Час було розпалювати ліхтар. Вона відімкнула маленькі дверцята і важко зійшла нагору спіральними сходами, несучи у своєму серці любов до неперевершеного капатаса карґадорів, немов дедалі тяжчу ношу ганебних кайданів. Ні, вона не скине цих оков. Ні, а долю цих двох хай вирішує Небо. І, увійшовши до світлової камери, сповненої присмерку і місячного сяйва, Лінда обережно запалила ліхтар. А потім руки її опали вздовж тіла.
— І наша мати дивиться на все це, — пробурмотіла вона. — Це ж рідна моя сестра — Chica!
Увесь світлозаломлювальний апарат з його мідним устаткуванням та розташованими по колу призмами мерехтів та іскрився, мов повна діамантів куполоподібна рака, у якій був не ліхтар, а якесь священне полум’я, що мало владу над морем. А Лінда, доглядачка маяка, у чорному вбранні з блідим обличчям опустилась на низький дерев’яний стілець, залишившись наодинці зі своїми ревнощами, високо над земною ганьбою та земними пристрастями. Через дивний тягучий біль, ніби хтось брутально скуб її за темні коси з бронзовим полиском, вона притисла руки до скронь. Вони зустрінуться. Вони зустрінуться. І вона навіть знає де. Біля вікна. По щоках їй потекли краплі страдницького поту, а місячне сяйво, розлите у морській далині, засунуло ніби велетенським срібним засувом вхід до затоки Пласідо — темної печери, де клубочилися хмари й німували підточувані прибоєм береги.
Зненацька Лінда Віола підхопилася, приклавши до вуст палець. Він не любить ні її, ні сестри. Усе видалось їй таким марним, аж це її налякало, а водночас вселило в неї певну надію. Чому він не забере Джізеллу звідси? Що йому заважає? Годі його збагнути. На що вони чекають? З якою метою ці двоє брешуть і обманюють? Не заради їхньої любові. І нема заради чого. Надія повернути собі Ностромо спонукала Лінду порушити свою клятву не залишати маяка цієї ночі. Вона повинна негайно поговорити з батьком — він мудрий і зрозуміє її. Вона збігла спіральними сходами донизу. І тієї миті, коли відчиняла нижні двері, почула звук першого на Великій Ісабелі пострілу.
Лінду всю струсило, ніби груди їй пробила куля. Вона бігла без упину. У будиночку не світилось. Вона крикнула у двері: «Джізелло! Джізелло!», тоді метнулася за ріг і щосили гукнула сестру у відчинене вікно; відповіді не було, але коли вона, розгублена, оббігла довкола будиночка, з дверей вийшла Джізелла і стрілою кинулась бігти мимо неї, без жодного слова, з розпущеним волоссям, дивлячись просто перед собою. Здавалося, що вона майнула навшпиньках, ледве торкаючись трави, і зникла.
Лінда поволі побрела, простягаючи вперед руки. На острові все німувало, вона не знала, куди йде. Дерево, під яким провів свої останні дні Мартін Деку, споглядаючи життя як низку беззмістовних óбразів, відкидало на траву розлогу чорну тінь. Раптом Лінда побачила батька, який безмовно стояв сам-один у місячному світлі.
Ґарібальдіно — великий, випростаний, з білосніжним волоссям і бородою — застиг у монументальній позі й ніби відпочивав, спираючись на рушницю. Лінда м’яко поклала руку йому на плече. Він не поворухнувся.
— Що ти зробив? — якось буденно спитала вона.
— Я застрелив Раміреса — infame [236] Infame (іт.) — негідник.
! — відповів він, вказавши очима туди, де тінь була найтемніша. — Як злодій він прийшов, як злодій і загинув. Треба було захистити дитину.
Він не зволив зробити ані кроку, не зволив посунутись ані на дюйм. Стояв на місці, суворий і незворушний, мов статуя старого діда, який охороняє честь своєї родини. Лінда прийняла тремтячу руку з його плеча, твердого й непохитного, наче воно було з каменю, і мовчки ступила в чорноту тіні. Помітила на землі ворушіння якихось розмитих силуетів і стала мов укопана. Її сторожкий слух вловив розпачливий лемент і плач.
Читать дальше