Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

— Я ж заклинала тебе не приходити сьогодні вночі. О мій Джованні! І ти пообіцяв. О! Чому… чому ти прийшов, Джованні?

То був голос її сестри. Лемент урвався схлипом, від якого краялося серце. І голос винахідливого капатаса карґадорів, володаря і раба скарбу Сан-Томе, який зненацька трапив на очі старому Джорджо, коли скрадався через галявину до ущелини, аби взяти ще трохи срібла, голос страшенно кволий, відповів безтурботно і безпристрасно, долинувши звідкись від самої землі:

— Я відчував, що не переживу цієї ночі, якщо не побачу тебе ще раз — моя зіронько, моя квіточко.

Блискуча тертулія щойно скінчилась, розходились останні гості, і сеньйор адміністрадóр уже пішов до своєї кімнати, аж тут доктор Моніґем, якого чекали цього вечора, але так і не дочекались, під’їхав дерев’яною бруківкою освітленої електричними ліхтарями безлюдної Calle de la Constitutión і застав велику браму «каси» ще відчиненою.

Він пошкандибав на патіо, важко піднявся сходами і застав огрядного лиснючого Басіліо якраз тоді, коли той гасив у «салі» світло. Щасливець мажордом аж застиг із роззявленим ротом через такий пізній набіг.

— Не гаси світла, — скомандував лікар. — Я хочу бачити сеньйору.

— Сеньйора в кансіярії [237] Кансіярія (ісп. cancillaría , правильно cancillería ) — канцелярія. сеньйора адміністрадóра, — солодкаво відповів Басіліо. — Сеньйор адміністрадóр за годину від’їжджає в гори. Схоже, є загроза якихось робітничих заворушень. Безсовісні люди — ні розуму, ні порядності. І ледачі, сеньйоре. Ледачі.

— Ти сам — ледащо безсовісне і йолоп, — відрубав лікар з тією дратівливістю, за яку всі його так «любили». — Не гаси світла.

Басіліо з гідністю пішов. Доктор Моніґем, очікуючи в яскраво освітленій «салі», невдовзі почув, як у дальньому кінці дому зачинилися двері. Забряжчали остроги, потім усе стихло. Сеньйор адміністрадóр подався в гори.

Ритмічно шелестячи довгим шлейфом, у блиску самоцвітів та в переливах шовку, схиливши свою точену голівку, ніби під вагою пишного білявого волосся, в якому проглядали срібні нитки, «перша леді Сулако», як зазвичай називав її капітан Мітчелл, пройшла освітленим «корредором», немислимо багата, кохана, оточена повагою, шаною та визнанням — і, мабуть, самотніша за будь-кого з людей, хто лише жив на цій землі.

На вигук лікаря «Пані Ґулд! Одну хвилинку!» вона здригнулась від несподіванки і спинилась у дверях порожньої освітленої «сали». Через подібність настрою та обставин вигляд лікаря, який стояв самотою серед груп меблів, вúкликав у неї емоційні спогади про несподівану зустріч з Мартіном Деку, померлим лихою смертю багато років тому, — у тиші вона ніби почула його голос, який промовляє: «Антонія забула тут віяло». Але насправді озвався голос лікаря, трохи змінений від збудження. Емілія звернула увагу на те, як блищали його очі.

— Пані Ґулд, ви мені потрібні. Знаєте, щó трапилося? Пам’ятаєте, щó я розповідав вам учора про Ностромо? Ну так ось: ланча, палубний човен із Сапіґи з чотирма неграми на борту, проходила неподалік від Великої Ісабели й зі скелі їх окликнув жіночий голос — голос Лінди, — власне звелів їм завернути до пляжу (ніч була місячна) і забрати до міста пораненого. Звичайно, патрон [238] Патрон (ісп. patrón ) — тут: власник судна. (від кого я все це й почув) відразу так і зробив. Він розповів мені, що коли вони завернули до положистого краю Великої Ісабели, то побачили Лінду Віолу, яка на них чекала. Вони причалили і попрямували за нею: вона повела їх під дерево неподалік від будиночка при маяку. Там вони побачили Ностромо, який лежав на землі, його голову тримала на колінах молодша сестра, а Віола-батько стояв дещо оддалік, спершись на рушницю. Під керівництвом Лінди негри винесли з будиночка стіл і зробили з нього ноші, відламавши ніжки. Вони вже в місті, пані Ґулд. Тобто Ностромо і… і Джізелла. Негри перенесли його в лікарню невідкладної допомоги біля гавані. Він послав по мене санітара. Але бачити він хотів не мене — а вас, пані Ґулд! Вас!

— Мене? — прошепотіла пані Ґулд, трохи зіщулившись.

— Так, вас! — випалив лікар. — Він благав мене — свого ворога, як він думає, — негайно привести вас до нього. Схоже, він хоче сказати вам щось віч-на-віч.

— Бути не може! — пролепетала пані Ґулд.

— Він сказав мені: «Нагадайте їй, що я зробив дещо, аби вона не втратила дах над головою»… Пані Ґулд, — не вгавав лікар, страшенно схвильований, — пам’ятаєте срібло? Срібло на баркасі — яке пропало?