Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

— Ти повернувся, щоб забрати мене звідси. Це добре! Відкрий мені свої обійми, Джованні, мій коханий. Я йду.

Його обережні кроки завмерли, і, шалено блиснувши очима, він різким голосом заговорив:

— Ще не час. Мені треба багатіти повільно… — У його інтонації закралася погрозлива нотка. — Не забувай, що твій коханий — злодій.

— Так! Так! — квапливо прошепотіла вона. — Підійди ближче! Послухай! Не зрікайся мене, Джованні! Ніколи! Ніколи!.. Я буду терпляча!..

Її постать перехилилася через низьке підвіконня, аби втішити раба беззаконного скарбу. Свічка в кімнаті догоріла, і в темряві, що панувала над затокою, навантажений сріблом неперевершений капатас обійняв Джізеллу за шию, немов потопельник, який хапається за соломинку.

Того дня, коли пані Ґулд, за словами доктора Моніґема, збиралася «влаштувати тертулію», капітан Фіданца зійшов зі своєї шхуни, що стояла на якорі в сулакській гавані, спокійний, непохитний, рішучий, сів у шлюпку і взявся за весла. Відплив він пізніше, ніж завжди. День уже хилився до вечора, коли він причалив до берега Великої Ісабели й розміреним кроком піднявся по схилу.

Ще здаля він упізнав Джізеллу, яка сиділа на стільці, присунутому під саму стіну будиночка, якраз під вікном її з Ліндою кімнати. В руках у неї було вишивання, яке вона тримала при самих очах. Умиротвореність її дівочої постави розбурхала відчуття боротьби й сум’яття, яке постійно сповнювало груди Ностромо. Він розлютився. Йому здавалося, що дівчина здалеку має чути брязкіт його кайданів — його срібних кайданів. А ще ж він у той день він зустрів у порту того лікаря з лихим оком, який дуже пильно на нього подивився.

Погляд Джізелли його злагіднив. Її усміхнені очі, мов свіжі квіти, зазирали йому в самé серце. І тут вона спохмурніла. Це був знак, що треба бути обережним. Ностромо зупинився дещо оддалік і гукнув байдужим голосом:

— Добридень, Джізелло. Лінда вже встала?

— Так. Вони з батьком у великій кімнаті.

Тоді капітан Фіданца підійшов ближче, заглянув у вікно спальні, боячись, що його викриє Лінда, яка навіщось могла туди повернутись, і спитав, безмовно ворушачи губами:

— Ти мене любиш?

— Більше за життя. — Під його уважним поглядом Джізелла знову взялася за вишивання і говорила далі, придивляючись до своєї роботи: — Інакше мені не жити. Не жити, Джованні. Бо таке життя схоже на смерть. О Джованні, я загину, якщо ти не забереш мене звідси.

Він ласкаво усміхнувся.

— Коли стемніє, я підійду до вікна, — сказав він.

— Ні, Джованні. Не цієї ночі. Лінда з батьком сьогодні довго розмовляли.

— Про що?

— Здається, я почула ім’я Раміреса. Не знаю. Я боюся. Я завше боюся. Це все одно, що помирати тисячу разів на день. Твоя любов для мене — те сáме, що для тебе — твій скарб. Вона є, але мені її завше замало.

Він дивився на неї й не рушився з місця. Вона була прекрасна. Його переповнила пристрасть. Тепер над ним панували дві сили. Але Джізелла була нездатна на незгасні почуття. На словах вона була щира, але вночі спокійно спала. Коли бачила його, то відразу спалахувала. А потім про переміну в ній свідчила лише дедалі більша мовчазність. Вона боялася себе зрадити. Боялась болю, фізичної розправи, дошкульних слів, боялась наразитися на гнів і стати свідком насильства. Бо душа її була світла і ніжна, а її порухи — по-язичницькому щирі. Джізелла пролепетала:

— Забудь про палац, Джованні, і про виноградник на пагорбах, бо через них гине наша любов.

Вона урвала мову, побачивши Лінду, яка мовчки стояла на розі будиночка.

Ностромо обернувся до своєї нареченої з привітанням, і його вразили її запалі очі та щоки, хворобливе і змучене лице.

— Ти хворіла? — спитав він, намагаючись вкласти у свої слова стурбованість.

Її чорні очі блиснули на нього.

— Я схудла? — запитала вона.

— Так… можливо… трохи.

— І постарішала?

— На кожному з нас позначаються прожиті дні.

— Боюсь, я посивію, поки на моєму пальці з’явиться обручка, — повільно промовила Лінда, не зводячи з нього очей.

Закочуючи собі рукави, вона чекала, щó він скаже.

— А от цього не бійся, — відповів він відсутнім голосом.

Вона відвернулась, ніби вже не було про що говорити, і заходúлась поратися по господарству, а Ностромо завів бесіду з її батьком. Розмовляти зі старим Ґарібальдіно було нелегко. З віком його розумові здібності не ослабли, лише начебто осіли на дно. Відповідав він нескоро, з величною урочистістю. Але саме того дня був жвавіший, моторніший, ніж завжди, — здавалося, що старий лев ожив. Він непокоївся через своє добре ім’я. Вірив Сідоні, який попереджав його про наміри Раміреса щодо його молодшої доньки. А їй не довіряв. Вона — вітрогонка. Але «синові Джан’ Баттісті» він про свій клопіт нічого не сказав. Тут відчувалося старече марнославство. Джорджо хотів показати, що й сам спроможен захистити честь своєї родини.