Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

— Послухай, Джізелло, — проказав він розміреним тоном, — твоїй сестрі я не скажу жодного слова про любов. Хочеш знати чому?

— Ой лишенько! Мабуть, цього мені не зрозуміти, Джованні. Тато каже, що ти не такий, як інші люди, що ніхто тебе ніколи не розумів, що багатії ще подивуються… О сили небесні! Я стомилася.

Вона піднесла своє вишивання, прикриваючи собі низ обличчя, тоді знов опустила на коліна. Маяковий ліхтар був заслонений з боку суходолу, але їм було видно, як навскоси з темної вежі маяка заструменів сніп світла від вогню, який там розпалила Лінда і який пронизав на обрії майже згаслу пурпурово-червону заграву.

Джізелла Віола, притулившись головою до муру, прижмуривши очі і схрестивши маленькі ніжки в білих панчохах та чорних черевичках, ніби віддалася, спокійна і фатальна, на милість дедалі густіших сутінків. Чари її тіла, багатообіцяльна таємничість її млості спливали в ніч, що оповила затоку Пласідо, наче свіжі п’янкі пахощі, розточуючись у потемках, насичуючи повітря. Непощербний Ностромо, важко дихаючи, на всі груди вдихав ту її спокусливість. Перед тим, як відпливти з порту, він скинув із себе магазинне вбрання капітана Фіданци, аби вільніше було веслувати в довгій плавбі до островів. І тепер стояв перед Джізеллою в картатій сорочці, підперезаний червоним шáлевим поясом, як зазвичай і з’являвся на верфі, — середземноморський моряк, що зійшов на берег, аби спробувати щастя в Костаґуані. Його теж обволікали пурпурово-червоні сутінки — так щільно, так м’яко, так цілковито — так само, як колись щовечора вони густішали отам, за ярдів п’ятдесят звідси, над головою запеклого скептика Мартіна Деку, який загинув на самоті у вогні своєї саморуйнівної пристрасті.

— Ти мусиш мене вúслухати, — нарешті заговорив Ностромо, цілковито опанувавши себе. — Я не скажу жодного слова про любов твоїй сестрі, з якою заручився сьогодні ввечері, бо люблю я тебе. Тебе!..

У сутінках він ще зміг роздивитись, як ледь помітна хтива усмішка, що інстинктивно набігла на вуста Джізелли, створені для кохання та поцілунків, змінилась на застиглу напружено-вимучену гримасу жаху. Більше Ностромо не міг стримуватись. Дівчина відсахнулася при його наближенні, а водночас її руки потягнулись до нього, свавільні й сповнені королівської гідності в цьому ритуалі млосної покори. Він стис її голову долонями й осúпав квапливими поцілунками підняте до нього обличчя, осяйне в пурпуровому присмерку. Владний і ніжний, поволі заволодівав нею цілком. І враз помітив, що вона плаче. І незрівнянний капатас, який досі легковажно ставився до численних своїх любовних інтрижок, став лагідний і ласкавий, наче жінка, що жаліє згорьовану дитину. Він ніжно завуркотів до Джізелли. Присів біля неї, притулив собі до грудей її біляву голівку й почав її пестити. Називав її зіронькою і квіточкою.

Стемніло. З кімнати будиночка при маяку, де Джорджо, один з Безсмертної тисячі, схилив свою героїчну лев’ячу голову над розжареним вугіллям, долинуло шкварчання та аромат майстерно приготованої фритури [235] Фритура (іт. frittura ) — смаженина. .

У незбагненному сум’ятті того, що спіткало їх, мов стихійне лихо, жіночий розум Джізелли зберіг проблиск здорового глузду. Ностромо ж забув про все на світі, безмовно стискаючи її в обіймах. А вона прошепотіла йому у вухо:

— Боже милостивий! Що сталося зі мною… тут… зараз… між цим небом і водою, які я ненавиджу? Лінда, Лінда — я бачу її!.. — Джізелла спробувала вивільнитися з його обіймів, які зненацька послабилися на звук того імені. Але ніхто не наближався до них, чиї переплетені в пристрасній боротьбі силуети чорніли на тлі білого муру. — Лінда! Бідолашна Лінда! Я тремчу! Я вмру від страху перед своєю бідолашною сестрою Ліндою, зарученою сьогодні з Джованні — моїм коханим! Джованні, ти, певно, божевільний! Мені тебе не зрозуміти! Ти не такий, як усі! Я не зречуся тебе… ніколи… лише перед самим Богом! Але нащо ж ти вчинив отак сліпо, шалено, жорстоко, страшно?

Вивільнившись, вона понурила голову, опустила руки. Напрестольне покривало, ніби зібгане сильним вітром, лежало ген збоку, біліючи на чорній землі.

— Тому що боявся втратити надію бути з тобою, — відповів Ностромо.

— Ти ж знав, що моя душа належить тобі! Ти знаєш усе! Моя душа створена для тебе! І що ж могло стати між тобою і мною? Що? Скажи мені! — повторювала вона, не втрачаючи терпцю, сповнена найвищої впевненості у своїй правоті.

— Твоя покійна мати, — тихо-тихо відказав він.