Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

Зморшка на його чолі поглибшала, коли рано-вранці він побачив мулярів, які вирушають на Велику Ісабелу в баркасах, навантажених квадратними кам’яними блоками, яких було досить, аби доточити мурування присадкуватого маяка на ще один ряд. То була норма праці. Один ряд за день.

І капітан Фіданца замислився. Присутність на острові чужих цілковито перекриє йому доступ до скарбу. А цей доступ і раніше був досить ускладненим і небезпечним. Капітан був наляканий і водночас злився. Його думка працювала з рішучістю господаря і хитрістю загнаного раба. Зрештою він вийшов на берег.

Був він чоловік кмітливий та винахідливий, і, як завжди, маневр, до якого він вдавався у критичний момент, був досить вправним, аби радикально змінити ситуацію. Цей незрівнянний Ностромо, «один на тисячу», мав дар використовувати для захисту саму небезпеку. Якщо на Великій Ісабелі оселиться Джорджо, не буде потреби ховатись. Капітан Фіданца зможе з’являтись там відкрито, серед білого дня, аби побачитися з доньками старого Віоли — однією з його доньок, — і залишатись допізна, розмовляючи із самим Ґарібальдіно. А потім у темряві… Ніч по ночі… Тепер він насмілиться багатіти швидше. Він прагнув схопити, обійняти, увібрати в себе, беззастережно посісти цей скарб, який тиранічно тяжів над його духом, над його вчинками, навіть над його сном.

Він зайшов до свого друга капітана Мітчелла — і справа була полагоджена, як і розповів доктор Моніґем пані Ґулд. Коли цей план обговорювали з Ґарібальдіно, під величезні сиві вуса старого ворога королів та міністрів закралося щось наче слабкий слід, туманний привид давньої-давньої усмішки. Він турбувався про своїх доньок, не знаючи спокою. Особливо про меншу. Лінда, яка успадкувала материн голос, значною мірою перебрала й материне місце. Її низьке вібруюче «Га, падре?» здавалось, попри заміну слова, достеменною луною пристрасного, переконливого «Га, Джорджо?» бідолашної синьйори Терези. Старий Віола твердо тримався думки, що в місті його дівчатам не місце. Закоханий до нестями, але простодушний Рамірес викликáв у нього глибоку відразу як уособлення гріхів країни, народ якої — підлі сліпі esclavos .

Повернувшись з наступного рейсу, капітан Фіданца застав Віол уже мешканцями будиночка доглядача при маяку. Знання своєрідної вдачі Джорджо його не підвело. Ґарібальдіно і думки не допускав про товариство ще когось, окрім своїх дівчат. А капітан Мітчелл, прагнучи догодити своєму бідолашному Ностромо, на хвилі того блаженного натхнення, яке може вúкликати лише справжня приязнь, офіційно призначив Лінду Віолу молодшим доглядачем маяка на Ісабелі.

— Маяк — приватна власність, — зазвичай пояснював Мітчелл. — Він належить моїй компанії. Я маю повноваження призначати кого мені завгодно, і це місце посяде Віола. Це чи не єдине, що Ностромо — чоловік, вартий золота завважки з нього самого, так і знайте, — просив мене зробити для нього.

Поставивши шхуну на якір навпроти нової митниці, з її пласким дахом і колонадою у псевдогрецькому стилі, капітан Фіданца відразу сів у маленький човник і на веслах вийшов з гавані, взявши курс на Велику Ісабелу, — відкрито, у світлі призахідного сонця, в усіх на очах, з відчуттям, що запанував над своєю долею. Він мусить забезпечити собі офіційне становище. Зараз же попросить у старого Віоли руки його доньки. Веслуючи, він думав про Джізеллу. Може, Лінда й любить його, але старий буде радий залишити старшу, яка має голос його жінки, при собі.

Ностромо скерував човна не до вузького пляжу, де колись висадився разом з Деку, а туди, де згодом, уперше навідуючись до скарбу, висадився сам. Пристав до берега з іншого боку і піднявся рівним положистим схилом клиноподібного острова. Джорджо Віолу він побачив здалеку: той сидів на лавці перед домом і трохи підняв руку у відповідь на голосне привітання. Ностромо підійшов. Жодна з дівчат не з’явилась.

— Добре тут, — озвався старий у своїй звичайній манері — суворим тоном і з відсутнім виглядом.

Ностромо кивнув, а тоді, після короткої мовчанки:

— Ти бачив мою шхуну, яка пройшла тут годинки дві тому? Знаєш, чому я тут, ще й не ставши, так би мовити, як слід на якір у сулакському порту?

— Ти тут бажаний гість — як син, — спокійно проказав старий, задивившись кудись у море.

— А! Твій син. Знаю. Я — такий, яким міг би бути твій син. Це добре, viejo . Це дуже добре вітання. Послухай, я прийшов, аби просити в тебе…

Раптом безстрашного непощербного Ностромо охопив страх. Він не посмів вимовити ім’я, яке було в нього на думці. Невеличка пауза лише надала зміненому закінченню фрази помітної ваги та урочистості: