Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

Незрівнянний Ностромо Капатас, капітан Фіданца, якого всі шанують і бояться, безперечний покровитель таємних товариств, республіканець, як і старий Джорджо, і теж революціонер у душі (але іншого штибу), вже готовий був стрибнути за борт з палуби своєї шхуни. Зосереджений на собі мало не до божевілля, він рішуче розглядав можливість самогубства. Але голови не втратив. Його зупинила думка, що це не втеча. Він уявляв, що помер, а безчестя і ганьба його пережили. Чи, власне кажучи, він не міг уявити себе мертвим. Надто сильно був одержимий усвідомленням власного існування як чогось безкінечно змінного, аби сприйняти уявлення про його скінченність. Земля ж вічна.

До того ж він був хоробрий. Зіпсована то була хоробрість, але для його мети годилась і така. Він скерував шхуну ближче до скелястого берега Великої Ісабели, пронизливим поглядом вдивляючись у вхід до ущелини, заплетений неторканими заростями чагарів. Підплив досить близько, щоб обмінятись вітаннями з робітниками, які прикривали долонями очі від сонця на краю стромовини, над якою нависала стріла могутнього крана. Ностромо зрозумів, що жоден з них не мав нагоди навіть наблизитись до ущелини, де сховано срібло, не кажучи вже про те, щоб залізти туди. У гавані він довідався, що на острові ніхто не ночує. Робітничі бригади щовечора, співаючи хором пісні, повертаються у порт на розвантажених баркасах, які тягне портовий буксир. Поки Ностромо не мав чого боятись.

«А потім?» — запитував він себе. Що буде згодом, коли з’явиться доглядач і оселиться в будиночку, який будується приблизно за сто п’ятдесят ярдів від невисокого поки що маяка і за ярдів чотириста від темної, вузької, зарослої джунглями ущелини, яка ховає таємницю його, Ностромо, безпеки, його впливу, його неперевершеності, його влади над майбутнім, його презирства до лихої долі, до якої завгодно зради з боку багатих чи бідних, усе одно, — що буде тоді? Він не міг спекатися скарбу. Ту срібну жилу злютувала з його життям його відвага, в якій не було йому рівних. І відчуття сповненої страху пристрасної залежності, відчуття свого поневолення — таке невідступне і глибоке, що часто він подумки порівнював себе з легендарними ґрінґо, ні живими ні мертвими, прикутими на Асуері до своїх беззаконно загарбаних багатств, — важко тяжіло над волелюбним капітаном Фіданцою, власником каботажної шхуни та її шкіпером, чия франтувата зовнішність (і неймовірна удачливість у торгівлі) була добре відома понад західним узбережжям величезного континенту.

З хвацькими вусами, поважного, з ходою лише трохи менш гнучкою, ніж колись, із могутніми руками та ногами, міць і зграбність яких ховались у вульгарному брунатному твідовому костюмі, пошитому євреями в лондонських нетрях і купленому у відділі одягу фірми Ансані, — отакого капітана Фіданцу і після цього рейсу бачили на вулицях Сулако, коли він, як завжди, залагоджував свої справи. І, як завжди, з його волі поширилися чутки, що він дістав зі свого вантажу великий прибуток. То був вантаж солоної риби, а на носі ж великий піст. Капітана бачили у трамваях, які снували між містом і гаванню, він балакав з людьми своїм розміреним, рівним голосом то в одній, то в другій кав’ярні. Капітан Фіданца був у всіх на очах. Покоління, яке нічого не знатиме про славетну виправу до Кайти, ще не народилось.

Ностромо, як хибно іменували капатаса карґадорів, створив для себе, під справжнім своїм іменем, іншу публічну роль, пристосовану до нових умов, не таку колоритну, складнішу для виконання з огляду на розростання Сулако, прогресивної столиці Західної Республіки, з його строкатим населенням.

Капітана Фіданцу, не колоритного, але завжди трохи загадкового, цілком певно впізнали під високим металево-скляним дахом сулакського залізничного вокзалу. Він сів на приміський потяг і поїхав до Рінкона, де навідався до вдови карґадора, який помер від ран (на світанку Нової Ери, як і дон Хосе Авельянос) на патіо «каси» Ґулдів. Капітан погодився присісти в хатині й випити склянку прохолодного лимонаду, поки господиня, підвівшись, виливала рясний потік слів, які він пропускав повз вуха. Як завжди, він залишив їй певну суму грошей. Діти-напівсироти, які вже підросли і яким пішла на користь шкільна наука, взялись галасливо просити його благословення, звучи його дядьком. Він благословив їх, а у дверях на мить затримався і, злегка нахмурившись, поглянув на пласку стромовину гори Сан-Томе. Цю легеньку зморшку на його бронзовому чолі, яка надавала звичайному непохитному його обличчю виразного відтінку суворості, помітили в Ложі, яку він відвідав, — але перед бенкетом пішов. Ця зморшка не сходила з його чола і на зустрічі добрих товаришів, італійців та західнян, які зібрались на його честь під проводом нужденного, хворобливого, трохи горбатого маленького фотографа з білим обличчям та шляхетною душею, що аж палала кровожерною ненавистю до всіх капіталістів і гнобителів в обох півкулях. Героїчний Джорджо Віола, старий революціонер, нічого б не второпав у його вступній промові, а капітан Фіданца, нестримно щедрий, як і завжди, до деяких бідних товаришів, промови взагалі не виголосив. Він послухав, хмурячись і витаючи думками десь далеко, та й пішов, неприступний, мовчазний, мов людина, в якої повно турбот.