Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

— Руки твоєї доньки! — …Серце його шалено калатало. — Час тобі…

Ґарібальдіно перепинив його, простягши руку.

— Вирішувати тобі, — закінчив Ностромо.

Старий Віола повільно підвівся. Його могутні груди вкривала борода, нестрижена, відколи померла Тереза, густа, білосніжна. Він повернув голову до дверей і сильним голосом гукнув:

— Ліндо!

З хати приглушено долинула різка відповідь, і приголомшений Ностромо теж підхопився, але нічого не сказав, уп’явшись очима у двері. Він був наляканий. Не боявся, що кохана дівчина йому відмовить — якась там відмова не може стояти між ним і жінкою, якої він жадає, — натомість перед ним постало осяйне видіння скарбу, яке німо вимагало від нього вірності, і цю вимогу годі було знехтувати. Був наляканий, бо чи живий, чи мертвий, а наче ґрінґо з Асуери, він тілом і душею підлягав своєму зухвалому беззаконню. Боявся, що йому заборонять бувати на острові. Був наляканий і не сказав ані слова.

Побачивши двох чоловіків, які стояли пліч-о-пліч, очікуючи на неї, Лінда зупинилась у дверях. Ніщо не могло перемінити пристрасної мертвенної блідості її обличчя, а от її чорні очі ніби увібрали в себе все світло призахідного сонця і зосередили його в полум’яних іскрах, які потопали в їхніх чорних глибинах, — і враз важкі повіки повільно опустились і іскри сховались.

— Поглянь на свого чоловіка, володаря і благодійника. — Голос старого Віоли пролунав із силою, що немовби заполонила всю затоку.

Лінда ступила вперед з майже заплющеними очима, наче сновида у блаженному сні.

Ностромо зробив над собою нелюдське зусилля.

— Час, Ліндо, нам заручитися, — поволі проказав він своїм рівним, безтурботним, незворушним голосом.

Вона поклала руку в його розкриту долоню, схиливши темноволосу з бронзовим відливом голову, якої на мить торкнулась батькова рука.

— Отож душа померлої задоволена.

Це зронив Джорджо Віола, який ще трохи поговорив про свою покійну дружину, а Ностромо з Ліндою сиділи поруч і не дивились одне на одного. Зрештою старий замовк, і заговорила, не рушачи з місця, Лінда.

— Відколи я відчула, що живу на білому світі, я живу для тебе єдиного, Джан’ Баттісто. І ти це знав! Ти знав це… Баттістіно.

Вона вимовила його ім’я з достеменно материною інтонацією. Серце Ностромо повив могильний морок.

— Так, я знав, — відказав він.

Героїчний Ґарібальдіно сидів на тій самій лавці, похиливши сиву голову, стареча ж його душа витала наодинці зі своїми спогадами, лагідними й шаленими, жахливими й похмурими, — самотня на велелюдній землі.

А Лінда, його улюблена донька, говорила:

— Я була твоя, відколи себе пам’ятаю. Варто мені було лише подумати про тебе, як земля здавалася мені безлюдною. У твоїй присутності я не бачила більше нікого. Я була твоя. Нічого не змінилося. Світ належить тобі, й ти дозволяєш мені в ньому жити… — Вона ще дужче понизила свій низький вібруючий голос і заговорила про інше — завдаючи мук чоловікові поруч себе. Усе лепетала й лепетала, палко і невимушено. Ніби й не бачила своєї сестри: як та вийшла надвір з напрестольним покривалом у руках, яке саме вишивала, як пройшла перед ними, безмовна, свіжа, прекрасна, метнувши бистрий погляд, і як, злегка усміхнувшись, сіла трохи оддалік з другого боку від Ностромо.

Вечір був тихий. Сонце, скотившись до самого небокраю, майже торкалось пурпурового океану, а на білому маяку, що відливав багрецем на тлі хмар, які заступили вхід до затоки, горів червоний ліхтар, мов розжевріла головешка, запалена небесним вогнем. Джізелла, млява і стримана, раз у раз підносила напрестольне покривало собі до обличчя, аби затулити нервові позіхи, через які скидалася на молоду пантеру.

Раптом Лінда підбігла до сестри і, охопивши її голову руками, заходúлась її розціловувати. У Ностромо голова пішла обертом. Коли старша сестра відпустила молодшу, яка застигла, склавши руки на колінах, ніби оглушена цими шаленими ласками, раб скарбу відчув, що готовий застрелити Лінду. Старий Джорджо підняв свою лев’ячу голову.

— Куди ти, Ліндо?

— На маяк, padre mio [232] Padre mio (іт.) — мій батьку. .

— Sí, sí — це ж твій обов’язок.

Він теж підвівся, дивлячись на старшу свою доньку, а тоді зі святочною ноткою, яка здавалась луною настрою, потонулого в темряві давнини, додав:

— Піду щось приготую. Ага! Сину! Старий припас і пляшечку вина.

Він обернувся до Джізелли:

— А ти, малá, молися не Богові попів і рабів, а Богові сиріт, гноблених, злидарів і маленьких дітей, аби дав і тобі за чоловіка таку-от людину.