Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

Його рука на мить важко опустилась на плече Ностромо, а тоді він пішов до хати. Почувши ці слова, позбавлений надії раб срібла Сан-Томе відчув, як у його серце глибоко вп’ялись отруйні ікла ревнощів. Його вжахнула новизна цього почуття, його невідпорність, його фізична намацальність. Шлюбний чоловік! Чоловік Лінди! І все ж природно, що й Джізелла рано чи пізно вийде заміж. Досі він цього не усвідомлював. Збагнувши, що її краса може належати іншому, він відчув, що готовий убити й цю доньку старого Джорджо. Він замислено зронив:

— Кажуть, ти любиш Раміреса.

Джізелла похитала головою, навіть не глянувши на нього. Її розкішне золоте волосся відливало міддю. Рівне чоло, що випромінювало ніжне, чисте сяйво, нагадувало безцінну перлину серед пишноти заходу, де у величному спокої змішались темінь зоряної безодні, пурпур моря і багрянець неба.

— Ні, — повільно проказала вона. — Я його ніколи не любила. Думаю, ніколи… А він, може, й любить мене.

Її принадний спокійний голос розчинився у повітрі, а зведені догори очі дивились у нікуди, здавались байдужими й бездумними.

— Рамірес казав тобі, що любить тебе? — спитав Ностромо, ледве стримуючись.

— Ах! Одного разу — якось увечері…

— Негідник… Ха!

Він підскочив так, ніби його вжалив ґедзь, і став перед нею, занімілий від гніву.

— Misericordia Divina! І ти туди ж, Джан’ Баттісто! Бідна я, нещасна! — у простоті душевній залементувала вона. — Я сказала про це Лінді, а вона насварилася — ох і насварилася. Мені що, жити на цім світі сліпою, німою і глухою? Вона ще й батькові про це розповіла, а той зняв зі стіни рушницю і прочистив її. Бідолашний Рамірес! Потім зайшов ти, і тобі вона теж розповіла.

Ностромо дивився на неї. Уп’явся поглядом у ямочку на її білій шиї, таку нездоланно чарівну, як і все юне, трепетне, тендітне і сповнене життя. Чи та це дитина, яку він знав? Хіба таке може бути? Його осяяло, що в останні роки він і справді дуже мало її бачив — взагалі не бачив. Взагалі. Вона з’явилась на світ як незнайомка. Застала його, Ностромо, зненацька. Вона — небезпечна. Страшенно небезпечна. Інстинктивна готовність до нещадної рішучості, яка ніколи не зраджувала його перед лицем усіх небезпек у цьому житті, надавала його шаленій пристрасті врівноваженої сили. А Джізелла вела далі голосом, який нагадував йому пісню дзюркотливої води, дзеленчання срібного дзвіночка:

— І ви всі троє змовилися, та й запроторили мене сюди, у полон до неба і води. Нічого ж більше тут нема. Лише небо і вода. О, Sanctissima Madre! [233] О, Sanctissima Madre! (іт.) — О Пресвята Богородице! Я посивію на цьому нудному острові. Ще трохи, і я тебе зненавиджу, Джан’ Баттісто!

Він голосно розсміявся. Голос Джізелли так ласкаво обволікав його. Вона оплакувала свою долю, несвідомо розточуючи у вечірній прохолоді свої незбагненні спокусливі чари, мов квітка — аромат. Хіба це її провина, що ніхто ніколи не захоплювався Ліндою? Вона пам’ятає, що навіть тоді, коли вони ще малими йшли разом із матір’ю на месу, люди не звертали уваги на безстрашну Лінду, а натомість воліли лякати своєю увагою її, встидливу дівчинку. Мабуть, це тому, що в неї волосся — мов золото.

Ностромо випалив:

— Твоє волосся — мов золото, твої очі — мов фіалки, а твої вуста — мов троянди, і ці твої округлі плечі, твоя біла шия…

Незворушна у своїй лінивій позі, вона густо зашарілась по самé волосся. Себелюбною вона не була. Мала не більше прагнення справити враження, ніж квітка. Але вона була улещена. І, певно, навіть квітка любить слухати, коли її хвалять. Ностромо подивився вниз і, не стримавшись, додав:

— Твої маленькі ніжки!

Спершись спиною об грубий кам’яний мур будиночка, вона ніби млосно ніжилась у теплі власного рожевого рум’янцю. Лише глянула, опустивши очі, на свої маленькі ступні.

— І зрештою ти збираєшся одружитися з нашою Ліндою. Вона жахлива. Ах! Але тепер, коли ти освідчився їй у коханні, вона краще мене розумітиме. Не буде такою злюкою.

— Chica [234] Chica (ісп.) — дівчина. ! — відказав Ностромо. — Я їй не освідчувався.

— То поквапся. Приходь завтра. Приходь і освідчись їй, щоб я трохи відпочила від її лайки і… можливо… хтозна…

— І щоб тобі дозволили слухати теревені твого Раміреса, га? Про це йдеться? Ти…

— Боже милостивий! Який ти навіжений, Джованні, — мовила вона, не поворухнувшись. — Хто такий Рамірес?.. Рамірес… Хто він? — повторювала вона, мов уві сні, а тим часом хмарну затоку заливала сутінь і темінь, лише на заході, над обрієм палала червона смуга, наче засув з розжареного заліза, що замикав вхід до темного, як печера, світу, де неперевершений капатас карґадорів ховав свою здобич — любов і багатство.