Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

— Де ж скарб? Де? Скажи мені. Джованні.

Ностромо розтулив рот і не вимовив ані слова — ніби громом прибитий.

— Тільки не це! Тільки не це! — видихнув він, нажаханий прокляттям таємниці, яке зав’язувало йому язика перед стількома людьми й тепер знову з неослабною силою заціпило його вуста. Навіть їй не можна казати. Навіть їй. Це надто небезпечно. — Я забороняю тобі питати, — гаркнув він до Джізелли, обачно приглушуючи свій гнівний голос.

Він не повернув собі свободи. Поруч дівчини постала примара беззаконного скарбу — наче срібна статуя, безжальна й таємнича, і приклала палець собі до блідих вуст. Душа Ностромо помертвіла, коли йому приверзлось, як невдовзі він скрадатиметься по ущелині, пропахлій землею та прілим листям, — прокрадатиметься туди, сповнений рішучості здійснити намір, від якого йому холоне у грудях, і крадькома вибиратиметься звідти, навантажений сріблом, прислухаючись до найменшого звуку. Це треба зробити ще сьогодні вночі — оту роботу боязливого невільника!

Він низько нахилився і притис собі до вуст край її спідниці, пробурмотівши тоном наказу:

— Скажи йому, що я не ночуватиму, — і зненацька залишив її так безшумно, що серед темної ночі вона не почула навіть його кроків.

Джізелла сиділа тихо, млосно притулившись головою до муру і схрестивши маленькі ніжки в білих панчохах і чорних черевичках. Старий Джорджо, вийшовши надвір, наче й не здивувався новині, як того неясно боялась дівчина. Бо ж зараз її сповнював непоясненний страх — страх перед будь-чим і будь-ким, але не перед її Джованні та його скарбом. Але в існування скарбу їй не вірилось.

Героїчний Ґарібальдіно сприйняв раптове зникнення Ностромо з мудрою поблажливістю. Він пам’ятав свої власні почуття у відповідний момент і по-чоловічому проникливо вловив суть справи.

— Va bene . Хай іде. Хе-хе! Байдуже, наскільки гарна жінка, а однак щось трохи муляє. Свобода, свобода. А в неї ж стільки ґатунків! Мій син Джан’ Баттіста склав велику обітницю, але ж він не на припоні. — Старий Віола ніби напучував нерухому злякану Джізеллу… — Чоловік не має бути на припоні, — авторитетно додав він з порога. Схоже, непорушність і мовчання доньки йому не подобались. — Не давай волі заздрощам на сестрину долю, — застеріг він її дуже суворим, низьким голосом.

Невдовзі він знову підійшов до дверей, аби покликати молодшу доньку до хати. Уже пізно. Він тричі викрикнув її ім’я, поки вона повернула голову. Залишившись на самоті, Джізелла стала безпорадною здобиччю приголомшення. Вона пройшла до спальні, яку ділила з Ліндою, мов у глибокому сні. Це було так помітно, що навіть старий Джорджо, з окулярами на носі, підняв очі від Біблії й похитав головою, коли вона зачинила за собою двері.

Джізелла перейшла через кімнату, ні на що не дивлячись, і відразу сіла біля відчиненого вікна. Переповнена щастям Лінда, спустившись із вежі, побачила, що сестра сидить спиною до запаленої свічки й обличчям до темної ночі, сповненої зітхань вітру та шуму далекої зливи, — типової ночі тут на затоці, непроглядної для Божого ока та каверз диявола. Коли двері відчинилися, Джізелла не обернулась.

Було в тій непорушності щось таке, що зачепило Лінду на вершині її раювання. Старша сестра розсердилася, здогадавшись: малá думає про того нещасного Раміреса. Лінді хотілось поговорити. Своїм свавільним голосом вона гукнула: «Джізелло!» — але у відповідь — ані поруху.

Дівчина, яка збиралася жити в палаці й ходити по власній землі, мало не вмерла від жаху. Нізащо у світі не повернула б вона голови до сестри. Серце її шалено калатало. Вона квапливо сказала приглушеним голосом:

— Не говори до мене. Я молюся.

Розчарована Лінда тихо вийшла, а Джізелла сиділа далі, зневірена, розгублена, ошелешена, ніби терпляче чекала на підтвердження того, у що не вірилося. Здавалося, що безнадійна чорнота хмар теж їй сниться. Джізелла чекала.

І чекала вона недаремно. Чоловік, чия душа помертвіла, вибравшись з ущелини з вантажем срібла, помітив світло у вікні й не зміг не повернутись туди з пляжу тією ж дорóгою.

На тлі непроглядної ночі, яка поглинула високі прибережні гори, Джізелла побачила раба срібла Сан-Томе, ніби вихопленого з тьми якоюсь чудесною силою. І сприйняла його повернення так, немовби віднині й довіку в світі вже не трапиться жодної несподіванки.

Дівчина покірно підвелася, ще не вповні вийшовши із заціпеніння, й озвалася задовго до того, як чоловік наблизився і світло зі спальні впало йому на обличчя.