Джозеф Конрад - Ностромо. Приморське сказання

Пані Ґулд пам’ятала. Але не сказала, що їй нестерпна була навіть згадка про те срібло. Саме втілення щирості, вона з надто вже великим жахом згадувала, що вперше і востаннє у своєму житті приховала від чоловіка правду якраз про те сáме срібло. Страхи, пережиті в ті дні, надщербили їй душу, і вона так собі цього й не вибачила. Ба більше, те срібло, яке ніколи б не пішло за водою, якби її чоловік дізнався про новини, які приніс Деку, опосередковано мало не стало причиною смерті доктора Моніґема. І це її дуже жахало.

— Але чи пропало воно? — вигукнув лікар. — Я завжди відчував, що відтоді в нашого Ностромо з’явилась якась таємниця. Я абсолютно певен, що він хоче тепер, на порозі смерті…

— На порозі смерті? — перепитала пані Ґулд.

— Так. Так… Можливо, він хоче розповісти вам щось про те срібло, яке…

— О, ні! Ні! — приглушено вигукнула пані Ґулд. — Хіба воно не пропало, хіба з ним не покінчено? Хіба й без нього не досить скарбів, аби зробити всіх на світі нещасними?

Лікар помовчав, покірний і розчарований. Зрештою наважився сказати, тихо-тихо:

— А ще ж ця Віолина донька, Джізелла. Що нам робити? Здається, батько і старша сестра…

Пані Ґулд визнала, що свідома обов’язку зробити для цих дівчат усе, що в її силах.

— Унизу жде volante [239] Volante (ісп.) — тут: двоколка. , — сказав лікар, — і якщо ви не проти ним скористатися…

Він зачекав, його брала нетерплячка, поки пані Ґулд з’явилася знову, накинувши поверх сукні сірий плащ із великою відлогою.

Отже, у плащі з відлогою, подібному на чернечий, поверх вечірнього вбрання ця жінка, сповнена витривалості і співчуття, стала край ліжка, на якому нерухомо простерся горілиць блискучий капатас карґадорів. Білість простирадл і подушок разюче відтінювала його бронзове обличчя, а смагляві м’язисті руки, що так вправно обходилися з румпелем, вуздечкою та спусковим гачком, бездіяльно лежали на білому покривалі долонями догори.

— Вона не винна, — проказав капатас низьким стриманим голосом, ніби боячись, що гучніше вимовлене слово розірве тонку сув’язь, яка ще поєднувала його дух з тілом. — Вона не винна. То все я. Але байдуже. За це я не відповідатиму перед жодним живим чоловіком чи жінкою.

Він примовк. Обличчя пані Ґулд, дуже бліде в тіні відлоги, схилилось над ним з невтішною тугою і печаллю. А тихе схлипування Джізелли Віоли, — котра стояла навколішки в ногах капатаса, встеливши край його покривала своїм розпущеним золотим волоссям, що відливало міддю, — майже не порушувало тиші, яка панувала в палаті.

— Ха! Старий Джорджо — захисник твоєї честі! Лишень уяви: мене настиг Vecchio , такий спритний, такий несхибний. Я й сам не впорався б краще. Але на тому заряді пороху можна було б заощадити. Честь же була в безпеці… Сеньйоро, вона пішла б на край світу за Ностромо-злодієм… Я дав обітницю. Чари розвіяно!

Тихий стогін дівчини змусив його опустити очі.

— Я її не бачу… Байдуже, — вів він далі з ноткою колишньої величної безтурботності в голосі. — Досить одного поцілунку, якщо більше ні на що нема часу. Небесна в неї душа, сеньйоро! Ясна і тепла, мов сонячне світло, — швидко хмариться, швидко й розхмарюється. Ті двоє її розчавлять. Сеньйоро, вділіть їй свого співчуття, прославленого по нашій землі з краю в край, як і мужність та відвага чоловіка, котрий до вас говорить. Прийде час, і вона заспокоїться. І навіть Рамірес — хлопець непоганий. Я не гніваюся. Ні! То ж не Рамірес узяв гору над капатасом сулакських карґадорів. — Він примовк, тоді напружив сили і вже гучніше, трохи нестямно промовив:

— Я помираю зраджений… зраджений…

Але він не сказав, хто його зрадив і через що він помирає зраджений.

— Ось вона б мене не зрадила, — знову заговорив він, широко-широко розплющивши очі. — Вона була мені вірна. Ми збирались у далеку путь — дуже скоро. Заради неї я готовий був відірватися від отого проклятого скарбу. Заради цієї дівчинки я б залишив напризволяще всі ті футляри — повні-повнісінькі. А Деку узяв чотири. Чотири зливки. Навіщо? Пікардія! Аби мене зрадити? Бо як же я міг повернути скарб, якщо там бракувало чотирьох зливків? Сказали б, що я їх поцупив. І лікар так сказав би. Лихо-лихо! Це мене не відпускає!

Пані Ґулд низько нахилилась над ним — заворожена і похолола від недобрих передчуттів.

— Що тієї ночі сталося з доном Мартіном, Ностромо?

— Хтозна! Я переймався тим, що мало статися зі мною. Тепер я знаю. Мене мала спіткати нагла смерть. А він утік! Він мене зрадив. А ви думаєте, що я його вбив! Усі ви однакові, достойні пані й панове. Мене вбило срібло. Воно мене не відпустило. І досі не відпускає. Ніхто не знає, де воно. Але ви — дружина дона Карлоса, який віддав його мені в руки і сказав: «Бережи його як свою душу». А коли я повернувся і всі ви подумали, що воно пропало, то щó я чую! «Це не має значення. Нехай. Уперед, вірний Ностромо, скачи, не жаліючи життя, рятуй нас!»