Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Ще маю звірити тобі мої останні думки. Хотіла написати тобі ще на початку суду, але, попри те, що мені й не дозволяли там писати, він проминув так швидко, що для цього я справді не мала ніякого часу.

Я помираю в апостольській римо-католицькій вірі — у вірі моїх батьків, у якій мене виховали і яку я сповідала все життя. Оскільки мені нема чого сподіватися на будь-яке духовне потішання — адже я навіть не знаю, чи є тут священики цієї віри; та й приходити їм сюди, де я знаходжусь, означає наражатися на занадто велику небезпеку, — я всім серцем благаю Бога простити всі мої гріхи, скоєні відколи я живу. Сподіваюсь, у своїй доброті він почує мої останні молитви — так само, як і ті, які я звертала до нього вже віддавна, — і приділить моїй душі свого добра й милосердя.

Благаю всіх, кого знаю, а надто тебе, люба сестро, простити мені всі кривди, які я, не хотівши, може, кому спричинила. Я прощаю своїм ворогам усе лихе, що вони зробили мені. Я прощаюсь у цьому листі з тітоньками та з усіма моїми братами і сестрами. Були в мене й друзі. Думка, що я розлучаюся з ними навіки, й відчуття, що їхнє горе невтішне — найбільше страждання, яке я забираю в могилу. Хай же вони принаймні знають, що я до останньої миті думала про них.

Прощавай, добра й ласкава сестро! Хоч би цей лист ді­йшов до тебе! Не забувай мене. Від усього серця обіймаю тебе й моїх любих безталанних дітей! Господи, як крається серце, знаючи, що покидаєш їх назавжди! Прощавай, прощавай! Тепер я вже візьмуся тільки до своїх духовних обов’язків. Оскільки я невільна у своїх рішеннях, мені, мабуть, пришлють якогось священика. Але знай, що я не скажу йому ні слова й трактуватиму, мов якого чужинця».

Тут лист зненацька обірвався, не маючи ні останніх слів, ні підпису. Мабуть, Марію Антуанетту подолала втома. На столі й далі мерехтіли дві свічки, і горітимуть вони, мабуть, довше, ніж житиме ця людина.

Цей лист із пітьми не дійшов майже до всіх, до кого він писався. Незадовго до приходу ката Марія Антуанетта передала його тюремникові Болу, щоб той доставив його шваґровій; Бол мав досить людяності, щоб дати королеві папір і перо, але замало сміливості, щоб виконати її остан­ню волю без дозволу (чим більше стинали голів, тим дужче кожен боявся за власну). Отже, як велів порядок, він передав королевине писання слідчому Фуке-Тенвілю, той тільки завірив листа, а далі його теж не передав. А коли через два роки Фуке й собі змушений був залізти на воза, якого перед тим він сам посилав за силою люду в Конс’єржері, листа вже не було; ніхто в світі не знав і не здогадувавсь про його існування, крім одного нікчемного чоловіка на ймення Куртуа. Після арешту Робесп’єра Конвент доручив цьому незначному й невидатному депутатові впорядкувати і опублікувати папери, що зосталися по ньому; при цій нагоді колиш­ньому виробникові дерев’яних черевиків раптом сяйнуло, що, привласнивши таємні державні папери, можна мати в руках величезну владу. І всі скомпрометовані депутати тепер найпокірніше запобігали перед малим Куртуа, з яким до цього вони заледве й вітались, і пропонували йому шалені гроші за свої написані колись Робесп’єру листи. Отож було б добре, — зметикував пронозливий гендляр, — по­класти у свою шухляду якомога більше чужих листів, — і скористався загальним хаосом, щоб пограбувати теки революційного трибуналу й гендлярувати далі; тільки листа Марії Антуанетти, який при цій нагоді потрапив йому до рук, проноза лишив собі: звідки знати в таку добу, як можна буде скористатися цим неоціненним документом, коли вітер подме в інший бік. Двадцять років ховав він свою здобич, і справді, вітер перемінився. Королем Франції знову став Бурбон, Людовік XVIII, і всі колишні «régicides» [167] Королевбивці ( франц. ). , ті, що голосували за страту його брата Людовіка XVI, відчули на шиї лезо ґільйотини. Щоб уласкавити короля, Куртуа разом із лицемірним листом посилає Людовіку XVIII (все-таки добре викрадати папери) цього «врятованого» ним листа Марії Антуанетти. Це крутійство йому не зарадило, Куртуа, як і інших, попхали у вигнання. Зате був віднайдений лист. Це дивовижне прощальне послання побачило світ через двадцять один рік після того, як його передала королева. Проте запізно! Майже всі, з ким у свій смертний час прощалася Марія Антуанетта, пішли вже за нею вслід. Принцеса Єлизавета скінчила на ґільйотині, дофін або справді помер у Тамплі, або нікому не знаний блукав десь по світу, не пам’ятаючи власного імені та долі (всієї правди не знаємо й досі). І навіть до Ферсена не дійшло любовне прощання. В тому листі його не названо жодним словом, і все ж кому, як не йому, призначались оті зворушливі рядки: «Були в мене й друзі. Думка, що я розлучаюсь із ними навіки, й відчуття, що їхнє горе невтішне — найбільше страждання, яке я забираю в могилу». Обов’язок забороняв Марії Антуанетті назвати перед світом того, хто був їй найдорожчий. Але вона сподівалася, що колись ці рядки потраплять йому на очі і коханий навіть у стриманих словах розпізнає, що вона до останнього подиху незмінно й віддано любила його всім серцем. І — незбагненна передача почуттів через відстань! — немов відчувши її жадання бути у смертний час біля нього, він, отримавши вістку про її смерть і мовби почувши той поклик, відповів у своїм щоденнику: «Най­страхітніша мука серед усіх її страждань — це думка про самотність в останню мить, коли нема ніякої розради і нікого, з ким вона могла б говорити». Як вона про нього в крайній самотності, так і він про неї думав у ті ж години. Розділені мурами й милями, невидні й недосяжні одне для одного, обидві душі однієї ж миті палали однаковим бажанням; і в недосяжній високості понад часом, в обертанні небесних сфер поєдналися їхні думки, мов уста в поцілунку.