Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

А поряд суворо й поважно, гордо знявшись над воротами смерті, звівшись на постаменті, де раніше стояв пам’ятник Людовіку XV, височіла велетенська статуя Свободи. З фрігійським ковпаком на голові, з мечем у руці незворушно стоїть скам’яніла й камінна недосяжна богиня Свободи і мрійливо задивилась у простір. Поверх одвіку невпокійного люду біля її ніг, поверх убивчої машини біля себе вона втупилася своїми білими очима в щось далеке й невидне. Незбагненна і споконвіку люблена богиня з кам’яними і мрійними очима не бачить ні люду навколо себе, ні життя, ні смерті. Вона не чує, як заклинають її іменем, не помічає вінків, які громадять навколо її камінних колін, не бачить і крові, що угноює землю під її ногами. Застигла споконвічна ідея, чужа серед людей, німо й уклякло дивиться вдалечінь на свою невидну мету. Вона не питає й не знає, що чиниться її іменем.

Зненацька юрба заворушилась, зашуміла й нараз утихла. Серед цієї тиші з вулиці Святого Гонорія долинули дикі вигуки, далі показалася кіннота, а за нею виїхав з-за рогу безрадісний віз, везучи зв’язану жінку, колишню королеву Франції; сповнений водночас гордості і покори, — тримаючи мотузку, але скинувши капелюха, — позаду неї стояв кат Самсон. На величезнім майдані залягла цілковита тиша. Вже не кричали рознощики, заніміли кожні вуста; було так тихо, що всі почули важку ступу коня й рипіння колес на вісях. Десятки тисяч люду, що перед цим жваво балакали і сміялися, заціпенівши від раптового страху, прикипіли очима до блідої зв’язаної жінки, яка ні на кого й не дивилася. Вона знала: зосталась остання мука! Ще лише п’ять хвилин умирати, а далі вже безсмертя. Віз зупинився перед ешафотом. Сама, незворушно, «з іще кам’янішим обличчям, ніж коли виходила з в’язниці», королева, відмовившись від будь-якої допомоги, піднялася дерев’яними східцями ешафоту; в чорних атласних черевичках на високих підборах вона долала ці останні сходи так само легко й окрилено, як колись мармурові сходи у Версалі. Тепер поверх огидного стовпища востаннє подивитись у небесну далеч! Чи, може, в осінньому тумані вона розгледіла Тюїльрі, в якому зазнала стільки несказанних страждань? А може, в ці остан­ні, найостанніші хвилини пригадала вона той день, коли в садку Тюїльрі ці самі юрмиська захоплено вітали її як наступницю трону! Цього ми не знаємо. Про що думає той, хто має ось-ось померти, не знає ніхто. Та ось уже й кінець. Кати хапають її ззаду, кидають на дошку, підсувають під лезо, смикають за мотузку, — зблиснувши, опустився ніж, глухо вдарило, — і Самсон уже хапає за коси знекровлену голову й піднімає, щоб усі побачили, над майданом. Страх, від якого запирало дух десяткам тисяч, прорвався єдиним шаленим криком. «Хай живе Республіка!» — загриміло так, немов нелюдські лабета відпустили кожну горлянку. А потім юрба майже розбіглася. До дідька, таж уже чверть на дванадцяту, вже й обід от-от, — ходімо мерщій додому! Чого тут іще стовбичити! Завтра та й в усі подальші місяці майже щодня на цьому ж місці можна буде знов і знов бачити те саме видовисько.

Саме полудень. Юрба вже розійшлася. На невеликій тачці кат відвіз трупа, поклавши голову межи ніг. Кілька жандармів стерегли ешафот. Але всім байдуже до крові, що повільно сочилась у землю, і майдан знову спустів.

Лише богиня Свободи, застигши в білому камені, й далі незворушно стояла на місці, дивлячись ген удалечінь на свою невидну мету. Вона нічого не бачила, нічого не чула. Поверх дурних і диких людських діянь вона суворо зазирає за обрій. Вона не знала і знати не хоче, що чинять її іменем.

Того місяця в Парижі відбулося стільки всяких подій, що довго про якусь там смерть не пам’ятали. Чим швидше летів час, тим коротшала людська пам’ять. Кілька днів, кілька тижнів — і в Парижі вже геть забули, що стратили й поховали королеву Марію Антуанетту. На другий день після страти Ебер ще горлав у своєму «Père Duchesne»: «Я бачив, як упала в мішок голова тітки Вето, й хотів би, нехай йому біс («foutre»), уміти змалювати втіху санкюлотів, котрі дивились, як ерцтигрицю возили по всьому Парижу в драбинчастій кареті. Її кляту голову відділили нарешті від блудливого тіла й повітря — нехай йому біс! — застугоніло від крику: «Хай живе Республіка!» Але навряд чи хто слухав його, в добу терору кожен тремтів за свою голову. А тим часом на цвинтарі труна зоставалась непохована — заради однієї людини могили вже не копають, це було б занадто дорого. Чекали нових надходжень із працьовитої ґільйотини, і коли набралась уже ціла копа, домовину Марії Антуанетти обсипали негашеним вапном і вкупі з новими прибульцями вкинули до спільної ями. Це й був уже кінець. По в’язниці ще кілька днів невпокійно бігав і скавучав песик королеви, нюшив у всіх камерах і вискакував на матраци, шукаючи свою господиню. Потім він теж збайдужів, і якийсь тюремник зглянувся й забрав його до себе. А ще в Комуну прийшов гробокопач і подав рахунок: «Шість ліврів за домовину вдові Капет, п’ятнадцять ліврів тридцять п’ять су за могилу та гробокопачеві». Потім ще судовий виконавець згріб жалюгідну королевину одежину, склав акта й відіслав до шпиталю: там її носитимуть старі й бідні жінки, не знаючи й не питаючи, кому вона належала доти. Після цього для сучасників не зосталось уже ніякого сліду від Марії Антуанетти, і коли через кілька років до Парижа прибув якийсь німець і почав питати про могилу королеви, то в цілому місті йому ніхто не міг показати, де похована колишня королева Франції.