Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Поганенький віз неквапно гуркотів по бруківці. Робилося це навмисне, щоб кожен міг уволю надивитися на це небачене видовисько. І на тій твердій дошці королева всім тілом відчувала кожен стрибок недоладних коліс по нерівному брукові, але сиділа бліда й незворушна, її очі з почервонілими повіками застигло дивилися перед собою — юрба, жадливо й гостро видивляючись на неї, не бачила на її обличчі ні страху, ні болю. Вона напружила всі душевні сили, щоб пробути сильною до кінця, її найлютіші вороги намарне виглядали хоча б сліду розпуки чи слабості. Марію Антуанетту вже ніщо не зачіпало: ні звичайне глузування жінок, що зібралися біля церкви Св. Роха, ні те, що актор Граммон, аби пожвавити цю похмуру сцену, в мундирі національного гвардійця їхав верхи попереду воза смерті, вимахував шаблею і гукав: «Дивіться, ось безсоромна Антуанетта! Тепер вона доблудилася, друзі мої!» Її обличчя було непроникне, здавалося, вона нічого не чує й не бачить. Від зв’язаних за спиною рук іще вище піднялась голова, очі дивилися тільки прямо й, скаламучені думкою про смерть, уже не помічали розмаїтих і диких вуличних картин. Не сіпнулися губи, не здригнулося тіло, вона цілком володіла собою, була сильна, презирлива й горда, і навіть Ебер наступного дня мусив написати у своєму «Père Duchesne»: «А втім, повія була смілива й зухвала до кінця».

На розі вулиці Святого Гонорія, на місці нинішньої кав’ярні «Реґентство», чекав чоловік з аркушем паперу й олівцем у руці. Це Луї Давид, одна з найбоязкіших душ, один з найбільших митців доби. Під час революції цей найгаласливіший крикун служив могутнім, допоки вони мали владу, і покидав їх у мить небезпеки. Він намалював Марата на смертному одрі, восьмого термідора врочисто клявся Робесп’єрові «випити з ним чашу страждань аж до дна», але на небезпечнім засіданні дев’ятого термідора ця героїчна спрага вже минулася, печальний герой чкурнув додому, врятувавшись цим боягузтвом від ґільйотини. Бувши найзапеклішим ворогом тиранів під час революції, він став першим, хто перекинувся до нового диктатора, а змалювавши коронацію Наполеона, обміняв свою ненависть до аристократів на баронський титул. Це був типовий перекинчик до владніших, облесливий з переможцями, безжальний до переможених; він малював переможця на коронації, переможених — по дорозі на ешафот. З такого ж возу для падла, в якому тепер їхала Марія Антуанетта, його згодом примітить Дантон і, знаючи про його нікчемність, миттю шмагоне презирливою лайкою: «Лакуза!»

Однак цей чоловік із лакейською душею та несміливим і підлим серцем мав гостре око і нехибну руку. Кількома штрихами на нетривкому папері він увічнив обличчя королеви, коли її везли на ешафот, створивши страхітливо довершений ескіз, немовби зупинивши життя нелюдською силою таланту. Ми бачимо на ньому пристаркувату жінку, вже не гарну, а тільки горду. Вуста погордливо стулені й мовби стримують внутрішній крик, очі байдужі й чужі, а сама вона зі скрученими назад руками сидить на ганебному возі так визивно і прямо, ніби на справжньому троні. Кожна риска скам’янілого обличчя виказує несвітську зневагу, а випнуті й горді груди — незламну рішучість; терпіння, що обернулося в упертість, і страждання, що стало силою, надають цій змученій постаті нової і страхітливої величі. Навіть сама ненависть, подивившись на цей портрет, не змогла б заперечити, що своєю шляхетністю й гідністю Марія Антуанетта звела нанівець ганьбу поїздки на возі для падла.

Величезний майдан Революції, теперішня площа Згоди, чорний від люду. Десятки тисяч людей уже зрання відстоюють ноги, щоб не проґавити нечуване видовисько: королеву, як брутально висловивсь Ебер, «поголять національною бритвою». Цікаве тлумище чекає вже кілька годин. Знічев’я теревенять із гарненькою сусідкою, сміються й базікають, купують у рознощиків газети або карикатури, гортають найновіші злободенні брошури «Les adieux de la Reine à ses mignons et mignonnes» [168] «Прощання королеви зі своїми любчиками й любками» ( франц. ). або «Grands fureurs de la ci-devant Reine» [169] «Нечуваний любовний сказ колишньої королеви» ( франц. ). . Гадають і радяться, чия голова впаде в кошик завтра й післязавтра, і тим часом купують у вуличних торговців лимонад, булки й горішки — заради грандіозного видови­ська можна трошечки й потерпіти.

Над тим цікавим і невпокійним чорним стовпищем, над живим морем люду підносяться два закляклі і мерт­ві силуети. Перший — це стрункі обриси ґільйотини — дерев’яного мосту, по якому з цього світу переходять на той; під її вигином у хирнім жовтневім сонечку блищить ясний дороговказ — недавно загострена сокира. Мов забута іграшка якогось жорстокого бога, ґільйотина нескуто й легко зринає до сірого неба, і пташки, не здогадуючись про похмуре призначення цього жахітного механізму, безтурботно пурхають над нею.