Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Та й по той бік кордону стратою Марії Антуанетти — звісно, на таке й чекали — не дуже переймалися. Герцог Кобурзький, надто боягузливий, щоб урятувати її, у військовому наказі патетично закликав до помсти. Нібито вражений граф Прованський, якому ця страта допомогла зробити ще один широчезний крок до майбутнього Людовіка XVIII, — зосталося тільки сховати чи прибрати того недолітка в Тамплі, — побожно читав молитви за упокій душі. На Віденськім дворі імператор Франц, що лінувався написати листа для королевиного порятунку, звелів оголосити сувору жалобу. Дами повбиралися в чорне, його імператорська величність кілька тижнів не ходили до театру, газети, як їм повеліли, з великим обуренням писали про лихих паризьких якобінців. При дворі були такі милостиві, що зволили забрати діаманти, які Марія Антуанетта колись передала Мерсі, а згодом на полонених комісарів обміняли її дочку; та коли зайшлося про повернення грошей, що пішли на спроби порятунку, й про оплату деяких королевиних боргів, на Віденськім дворі враз почали недочувати. Там узагалі не любили згадок про страту королеви, щось гнітило навіть імператорське сумління, йому муляло, що перед очима цілого світу він так підло віддав свою тітку на погибель. Через кільканадцять років Наполеон був зауважив: «Безперечно, Австрійський дім має вагомі причини покривати глибоким і непроникним мовчанням королеву Франції. Почувши ім’я Марії Антуанетти, вони понурюють очі й переводять розмову на інше, ніби прагнучи ухилитись від ковзкої і прикрої теми. Цього правила тримається вся родина й радить це робити своїм іноземним посланцям».

Лиш одного чоловіка вістка про смерть уразила в самісіньке серце — Ферсена, найвірнішого з вірних. День у день він чекав і боявся найстрашнішого. «Вже віддавна я старався підготувати себе і гадав, що вістка про смерть не дуже мене вразить». Та коли газети дійшли до Брюсселя, він відчув себе геть розбитим. «Тієї, котра була моїм життям, — писав він сестрі, — котру я ніколи ні на однісіньку мить не припиняв любити, тієї, заради якої я пожертвував б усім і віддав би тисячу життів, — бо тільки тепер по-справжньому відчув, ким була вона для мене, — так от, її вже нема на світі. Господи, за що так тяжко мене караєш, чим я накликав твій гнів? Її вже немає, мій біль нестерпний, не розумію, як я ще можу жити. Я не знаю, як мені витримати цей безмірний, невтішний біль. Я ніколи її не забуду, щоб довіку плакати по ній. Ох, люба сестро, чому я не загинув біля неї й за неї того 20 червня — я був би тоді щасливіший і не скнів би в довічнім жалю й докорах, бо її коханий образ ніколи не зітреться в моїй пам’яті». Він відчуває, що житиме тільки скорботою і спогадами про неї: «Єдине, чим я жив і що було для мене всім світом, уже не існує, і я аж тепер збагнув, як я любив її. Зі мною невідступно її образ, він переслідує мене й ненастанно йтиме за мною всюди, я можу говорити тільки про неї й оживляю спогади про найкращі хвилини мого життя. Я доручив купити в Парижі все, що може бути пам’яткою про неї; все, пов’язане з нею, для мене священне, це реліквії, перед якими я вірно й довіку схилятимусь». Йому ніщо не може заступити цю втрату. Через кілька місяців він знову записує в щоденнику: «Ох, я щодня відчуваю, кого я втратив і яка ж вона досконала в усьому. Такої жінки, як вона, не було й не буде». Довгі роки не полегшили його болю, все нагадує йому померлу і роз’ятрює серце. Коли 1796 року він прибув до Відня і там при імператорськім дворі вперше побачив доньку Марії Антуанетти, то так розчулився, що в нього на очах проступили сльози: «Коли я спускався сходами, в мене тремтіли коліна. Я відчув величезний біль і водночас велику втіху і страшенно розхвилювався». Щоразу, коли Ферсен бачив доньку, до якої його тягнуло, мов до рідної, він завжди згадував матір і розчулювався до сліз. Але їй ніколи не дозволяли розмовляти з Ферсеном. Може, таємний двірський наказ повелів забути віддану в пожертву королеву, а може, суворі отці-сповідники вже знали про його «гріховні» зв’язки з матір’ю дівчинки. Віденський двір аж ніяк не тішився присутністю Ферсена і зрадів, коли той поїхав, — слова подяки найвірнішому Габсбурзький двір не сказав.

Після смерті Марії Антуанетти Ферсен зробився неприязним, суворим чоловіком. Світ видається йому несправедливим і зимним, життя — безглуздим, обірвались усі його політичні й дипломатичні честолюбні заміри. У воєнні роки він блукав як посол по Європі: то він у Відні, то в Карлсруе, то в Раштатті, то в Італії або Швеції; він знається з іншими жінками, але вони не хвилюють і не гамують його душу, в щоденнику незмінно виринають свідчення, що цей коханець зрештою любить тільки кохану тінь. Через багато вже років, 16 жовтня, в день її смерті, він записує в щоденнику: «Для мене цей день — день шанобливого схиляння. Я ніколи не зможу забути, що я втратив, мій жаль умре тільки зі мною». Але як фатальний день у своєму житті Ферсен відзначає ще й другу дату — 20 червня. Він не може собі простити, що цього дня під час Вареннської втечі він послухався наказу Людовіка XVI й покинув Марію Антуанетту саму в небезпеці; чимдалі дужче він сприймає цей день як свою особисту непрощенну провину. Було б краще і героїчніше, нарікає він знову, якби юрба роздерла його тоді на шматки і він не жив би далі й не пережив її, не краялось би серце і не мордувалась душа. «Чому 20 червня я не загинув, боронячи її?» — щоразу постає в його щоденнику це містичне нарікання.