Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Усні свідчення про Марію Антуанетту такі ж ненадійні, як і листи. Коли щодо інших історичних періодів нарікають на обмаль мемуарів і свідчень очевидців, то, ви­вчаючи добу Французької революції, стогнуть від їхнього надміру. В урагані десятиліття, коли ціле покоління без упину жбурляло з однієї політичної хвилі на іншу, зоставалося мало часу для роздумів і спостережень; двадцять п’ять років перед очима одного покоління найразючіше й ненастанно відмінювався світ: воно бачило останній розквіт монархії, а потім її агонію, бачило перші, щасливі дні революції, страхіття терору, Директорію, Наполеонів злет, його консульство, його диктатуру, імперію, світову державу, тисячі перемог і нарешті поразку, знов короля і ще раз Наполеона — його сто днів. Нарешті після Ватерлоо настає великий спочинок, ущухла двадцятип’ятирічна всесвітня буря. Люди очутились від страху і протерли очі. Спершу вони вразились, що взагалі живуть іще на світі, а потім — усьому пережитому, — із нами було так само, коли грізна хвиля, ненастанно надимаючись від 1914 року, знов уляглась у погідну гладінь — і тепер, на твердому березі, всім запраглося спокійно й розважно осмислити те, що переживали й бачили в безладді і збудженні. Кожному запраглося прочитати історію в спогадах сучасників, щоб і собі розібратись у подіях власного життя; отже, після 1815 року склалася така ж сприятлива кон’юнктура для мемуарів, як у наші післявоєнні часи — для книг про світову війну. Це зразу зачули професійні письменники й видавці і, перш ніж пропав інтерес, — й це ми теж пережили, — миттю навиробляли цілі низки спогадів, спогадів, спогадів про велику добу, задовольняючи нагальну потребу про все знати. Від кожного, хто колись хоч раз потерся серед осіб, що вже стали історичними, публіка вимагала розповіді про бачене й чуте. А що бідолашні дрібні людці, котрі здебільшого отупіло й безтямно шпортались у великих подіях, пригадували тільки всякі дрібниці й, крім того, навіть те, що згадали, не тямили цікаво розповісти, то під їхнім іменем навколо нечисленних родзинок меткі журналісти почали наліплювати грубе тісто, присмачували його солодкавістю, замішували на силі сентиментальних вигадок і зрештою випікали книжку. Кожен, хто колись прожив хоч одну історичну годину в Тюїльрі, у в’язницях чи в революційному трибуналі, зробився тепер автором: кравчиня, головна зодягальниця, перша, друга, третя камеристки, перукар, тюремник Марії Антуанетти, перша й друга гувернантка її дітей, кожен її приятель. Last not least [172] Останнє, але істотне ( англ .). , навіть кат, добродій Самсон, пише мемуари або принаймні за гроші дозволяє поставити своє ім’я під якоюсь книжкою, склепаною кимось іншим.

Певне, що всі ці вигадані розповіді суперечили одна одній у кожній деталі, а якраз про найвирішальніші події 5—6 жовтня 1789 року, про поведінку королеви під час штурму Тюїльрі або про останні її дні, ми маємо сім, вісім, десять, п’ятнадцять дуже відмінних одна від одної версій так званих очевидців. Усі вони однодушні тільки в політичних переконаннях, а саме — в безумовній, зворушливій і непохитній вірності монархам; і це можна зрозуміти, якщо пригадати, що всі ці книжки друкувалися за Бурбонів. Ті самі служники й тюремники, що під час революції були найрішучішими революціонерами, за Людовіка XVIII без угаву запевняли й божилися, як вони любили й шанували добру, шляхетну, чисту й непорочну королеву; якби хоч одна часточка цих запізнілих вірних 1792 року справді були такі вірні й віддані, як вони запевняли 1820 року, то Марія Антуанетта ніколи б не ступила до Конс’єржері і не зійшла б на ешафот. Дев’ять десятих тогочасних мемуарів породив потяг до грубих сенсацій або ж візантійські лестощі; той, хто шукає історичну правду (на відміну від попередніх досліджень), учинить найліпше, якщо всіх, що випхались наперед, — камеристок, перукарів, жандармів, лакеїв, — одразу відкине як неправдивих свідків за їхню надміру прихильну пам’ять; пишучи цю книгу, я керувався саме таким принципом.

Цим і пояснюється, чому в своєму творі про Марію Антуанетту я не спирався на цілу купу документів, листів та розмов, якими без жодних вагань користалися в усіх попередніх книгах. Читач утратив чимало анекдотів, котрі чарували або веселили його в давніших біографіях, починаючи з того першого, коли, мовляв, малий Моцарт у Шенбрунні пропонував Марії Антуанетті вийти за нього заміж, і йдучи все далі й далі аж до останнього, коли, мов­ляв, перед стратою королева ненароком наступила катові на ногу й увічливо сказала: «Pardon, monsieur» [173] Пробачте, добродію ( франц. ). (занадто дотепний, щоб бути правдою). Нема тут і численних листів, насамперед вельми чулих до «cher coeur» [174] Серденька ( франц. ). герцогині де Ламбаль, — і нема з тієї простої причини, що писала їх не Марія Антуанетта, а сфальшував барон Фейє де Конш; так само немає і цілої низки сентиментальних і дотепних усних висловів — і тільки через те, що вони видаються мені занадто сентиментальними і дотепними і не відповідають пересічній удачі Марії Антуанетти.