Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Але дивно, навіть почувши таке історичне глупство, слухачі майже перелякано мовчать. Марія Антуанетта нічого не сказала й презирливо дивилась повз Ебера. Немов той знавіснілий бовдур говорив по-китайськи, вона й далі, не міняючись на виду, сиділа впевнено, незворушно й байдуже. Навіть голова суду удав, ніби й не чув того звинувачення. Зумисне не став допитуватися, що ж відповість на це знеславлена мати, — він уже помітив, яке гнітюче враження справило звинувачення в кровозмішенні на всіх присутніх, а надто на жінок, і квапливо перегорнув ці гидкі папери. Та, на лихо, серед присяжних знайшовся недоумкуватий вискочень і нагадав голові: «Громадянине голово суду, прошу звернути увагу, що підсудна нічого не сказала з приводу свідчень громадянина Ебера про те, що вона виробляла з сином».

Тепер уже судді не можна ухилятися далі. Всупереч власній волі він мусив запитати підсудну. Марія Антуанетта гордо підвелася й, повівши головою, — «тут, здавалось, підсудна стенулася», — писав навіть завжди такий сухий «Moniteur», — і з несказанним презирством голосно заперечила: «Якщо я не відповідаю, то лише тому, що сама природа не дозволяє відповідати на такі звинувачення проти матері. Я звертаюсь до всіх матерів, що, певне, сидять у залі».

І справді, потаємний гомін, образа й гнів покотилися залом. Селянки, робітниці, риботорговки й плетільниці затамували подих, вони відчули свій глибинний зв’язок: образили не просто одну жінку, а всю їхню стать. Голова мовчав, той допитливий присяжний потупив очі — всіх уразив болючий і гнівний голос обмовленої жінки. Ебер, не такий уже гордий своїм учинком, мовчки пішов на своє місце. Всі, — а може, й він теж, — відчули, що в найважчу для королеви годину його звинувачення обернулося її величезним моральним тріумфом. Те, що мало її принизити, натомість возвеличило.

Робесп’єр, котрий того ж вечора дізнався про цей випадок, не міг здержати своєї люті проти Ебера. Єдиний політик серед тих галасливих народних агітаторів, він умить збагнув, яка це несвітська дурниця — тягти перед очі громадськості здобуті страхом або завдяки відчуттю провини обвинувачення дев’ятирічного хлопця проти власної матері. «Цей недоумок Ебер таки дав їй ще одну перемогу», — гнівно сказав він друзям. Робесп’єр давно вже втомився від цих несамовитих, які своєю вульгарною демагогією й анархічним поступуванням ганьбили священне для нього діло революції; цього дня в душі він вирішив стерти ту пляму бруду. Камінь, кинутий Ебером у Марію Антуанетту, впав на нього самого, відібравши життя. Ще кілька місяців — і на такому ж возі він поїде тією ж дорогою, проте не так сміливо, як вона, а такий переляканий, що його приятель Ронсен нагукав на нього: «Коли треба було діяти, ти був жалюгідним базікою. Тепер принаймні зумій померти».

Марія Антуанетта відчула свою перемогу. Але й почула з зали чийсь здивований голос: «Диви, яка вона горда!» Через те й спитала свого захисника: «Чи не забагато гідності я вклала у свою відповідь?» Але той заспокоїв її: «Пані, зоста­вайтеся такою, як ви є, і все буде найліпше». Ще й другий день боролась Марія Антуанетта, суд поволі тягнувся далі, змучивши глядачів і учасників, проте її поведінка й дух були завзяті й незламні, дарма що її знесилили кровотечі, а в перервах вона й у рота нічого не брала. «Спробуйте собі уявити, — писав її захисник у спогадах, — скільки душевних сил потрібно було королеві, щоб витерпіти всі муки такого довгого й моторошного засідання: сидіти, мов на сцені, перед цілим народом, боротися проти кровожерних ворогів і стерегтися всіляких пасток, а водночас триматися відповідно й гідно, щоб не принизити себе». Першого дня вона боронилася п’ятнадцять годин, другого — понад дванадцять, аж поки нарешті голова припинив дебати і запитав у підсудної, чи не має вона чогось додати для свого виправдання. Марія Антуанетта гордо відповіла: «Вчора я ще не знала свідків і не знала, що вони покажуть проти мене. Нині я бачу, що ніхто з них не потвердив жодного факту. Можу тільки сказати, що я була всього лише дружиною Людовіка XVI й тому повинна була погоджуватись з усім, що він вирішував».

Далі підвівся Фуке-Тенвіль і підсумував обвинувачення. Обидва призначені захисники відповідали досить мляво, — мабуть, вони пам’ятали, що адвоката Людовіка XVI, який надто завзято захищав його, потім потягли на ешафот; через те замість оголосити королеву невинуватою вони намагалися закликати народ до милосердя. Перш ніж голова суду Ерман запитав присяжних, уважають вони королеву винною чи безвинною, Марію Антуанетту вивели з зали, і судовики зосталися самі. Після тієї сили всіляких фраз голова суду Ерман висловився ясно й по суті: він відкинув усі непевні й заплутані обвинувачення й чітко сформулював усі запитання. Марію Антуанетту звинувачує ввесь французький народ, бо проти неї свідчать усі політичні події останніх п’яти років. Отже, присяжним він поставив чотири запитання: