Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

— Це ви навчили Капета мистецтву нечуваного лицемірства, вдаючись до якого, він так довго дурив чесних французьких громадян, а добрий народ і не здогадувавсь, які безмірні можуть бути підступність і ницість?

На цю пусту фразу Марія Антуанетта спокійно відповіла:

— Певне, народ одурили, та ще й найжорстокішим чином. Але ні мій чоловік, ні я цього не робили.

— Хто ж тоді одурив народ?

— Ті, хто був зацікавлений у цьому. А в нас не було ніякої потреби дурити його.

Ерман зразу вхопився за цю двозначну відповідь. Він сподівався, що тепер у королеви вихопиться якесь слово, яке можна було б тлумачити як ворожий випад проти Республіки.

— Хто ж ті, що, на вашу думку, зацікавлені в тому, щоб дурити народ?

Але Марія Антуанетта спритно ухилилась. Вона цього не знає. Вона ж була зацікавлена в просвіті народу, а не в тому, щоб його дурити.

Ерман відчув глузливість цієї відповіді й дорікнув:

— Ви неоднозначно відповіли на моє запитання.

Але йому не вдалося виманити королеву з її оборонних позицій:

— Я відповідала б відверто, якби знала імена тих людей.

Після цієї першої сутички допит знову повернувся до фактів. Її запитували про обставини Вареннської втечі; вона відповідала обережно й не виказала жодного зі своїх потаємних друзів, яких обвинувач хотів утягнути в процес. Аж коли Ерман звів ще одне дурнувате звинувачення, вона рішуче відборонилася.

— Ви ніколи й на мить не припиняли спроб занапа­стити Францію. Ви за всяку ціну прагли королювати й по трупах патріотів знову зійти на трон.

На цю пишну нісенітницю королева відповіла гордо й гостро (ах, навіщо в допитувачі дали їй такого бовдура!), мовляв, їй та її чоловікові не було потреби сходити на трон, бо ж вони там сиділи і нічого, крім добра, для Франції не бажали.

Тепер Ерман стає лютіший; усе дужче відчуваючи, що не проб’є міцну і обережну оборону Марії Антуанетти й не здобуде ніякого «матеріалу» для прилюдного процесу, він чимдалі грізніше валив обвинувачення: вона споїла фландр­ський полк, листувалась з іноземними дворами, розпалила війну, призвела до Пільницької декларації. Але, тримаючись фактів, Марія Антуанетта відкидає ці звинувачення: війну оголосив не її чоловік, а національний Конвент, а на тім бенкеті вона лише двічі пройшла по залі.

Наостанок Ерман лишив найнебезпечніші запитання, відповідаючи на які королева мала б або суперечити своїм поглядам, або ж хоч якось образити Республіку. Запитання й відповіді склали б цілий політичний катехізис.

— Чиєї перемоги ви прагли у воєнних кампаніях Республіки?

— Над усе я прагла добра для Франції.

— Ви вважаєте, що для щастя народу потрібен король?

— Такого одна людина вирішувати не може.

— Ви, безперечно, шкодуєте, що ваш син утратив трон, на який міг би зійти, якби народ не розбив його, нарешті дізнавшись про свої права?

— Я б ні за чим не шкодувала для сина, якби це було добром для його країни.

Отже, бачимо, слідчому не щастило. Кажучи, що ні за чим не шкодує для сина, якби це «було добром для його країни», Марія Антуанетта дала найвитонченішу єзуїт­ську відповідь, бо, вживши присвійний займенник «його», королева, — хоча й не мовила прямо, що не визнає Республіки, — просто в обличчя слідчому цієї Республіки сказала, що Францію й досі вважає «своєю», законною землею і власністю свого сина; навіть у небезпеці вона не зреклася найсвятішого — права свого сина на корону. Після цієї останньої сутички допит швидко добіг до кінця. Запитали, чи є в неї самої адвокат, який захищав би її на суді. Марія Антуанетта відповіла, що не знає жодного адвоката, і згодилася, щоб їй офіційно призначили одного чи двох. У душі вона знає: байдуже, трапиться друг чи ворог, — у цілій Франції нема такого сміливця, котрий би серйозно взявся захищати колишню королеву. Бо хто скаже хоча б єдине прихильне і щире слово, той з адвокатського місця притьмом перескочить на лаву підсудних.

Тепер, коли вже провели якусь подобу судового слідства, битий формаліст Фуке-Тенвіль може братися до роботи і складати обвинувальний висновок. Перо спритно і вправно ковзає по паперу: хто щодня виробляє цілі стоси обвинувачень, тому пишеться легко. Однак дрібний провінційний юрист уважає, ніби цей незвичайний випадок змушує його вдатися до певних поетичних прикрас: адже звинувачують королеву, тон має бути врочистіший і патетичніший, ніж тоді, якби хапали за карк просту швачку, що кричала «Vive le Roi!» І його писання починалось украй пишномовно: «Після перевірки доказів, переданих громадським обвинувачем, було встановлено, що, подібно до Мессаліни, Брунхільди, Фредеґунди й Катерини Медічі, що називали себе колись королевами Франції і чиї ганебні імена ніколи не зітре історія, Марія Антуанетта, вдова Людовіка Капета, відколи з’явилась у Франції, стала бичем і вампіром французького народу». Після такого незвичного історичного вступу — та все ж у часи Фредеґунди й Брунхільди у Франції ще не було королівства — пішли вже відомі обвинувачення, мовляв, Марія Антуанетта підтримувала політичні зв’язки з чоловіком, котрого звали «королем Богемії та Угорщини», передавала мільйони імператорові, брала участь в «оргії» охоронців, розпалила громадянську війну, віддала на погибель патріотів, зрадила закордону воєнні плани. Трохи пом’якшивши, подав звинувачення Ебера: «... вона така розбещена і злочинна, що, поглумившись з усіх людських і природних законів, не побоялася вдатись до розпусти зі своїм сином Луї Шарлем Капетом, — навіть тільки подумавши чи сказавши про це, ми вже здригаємось від жаху». Натомість новим і несподіваним було звинувачення, ніби від надмірної ницості й лицемірства вона сама, щоб переконати чужоземні держави в недоброму ставленні французів до своєї королеви, веліла друкувати й роздавати неприхильні до неї писання. Отже, за Фуке-Тенвілем, Марія Антуанетта сама поширювала лесбіянські памфлети Лямотт і безліч інших. На підставі всіх цих звинувачень Марія Антуанетта з підо­зрюваної зробилась уже обвинуваченою.