Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Ці страхіття написали чорним по білому, внизу стоїть сім або вісім підписів — правдивість актів, факт, що засліплене дитя справді призналось у цій гидоті, заперечити годі; щонайбільше можна закинути, що якраз те місце, де Марія Антуанетта звинувачується у кровозмішенні з восьмирічним хлопцем, стоїть не в самому тексті, а дописане згодом на берегах, — очевидно, й самі інквізитори спершу сумнівались у можливості такого нечестя. Але одне вже ніяк не стерти: під признанням стоїть набазграний великими, по-дитячому незграбними літерами підпис «Louis Charles Capet». Перед очима всіх тих незнайомих людей син і справді звинуватив у наймерзеннішому вчинку власну матір.

Але й цього божевілля було мало — слідчі прагли досконало впорати роботу. Після хлопця, котрому не було й дев’яти, притягли п’ятнадцятирічну дівчинку — його сестру. Шометт запитав, «чи тоді, коли вона гралася з братом, він не чіпав її там, де не слід чіпати, і чи її мати й тітка не клали його спати проміж себе». «Ні», — відповіла та. Після цього (нелюдська сцена) обох, дев’ятирічного хлопця і п’ятнадцятирічну дівчинку, поставили одне проти одного, щоб вони перед очима інквізиторів сперечалися про честь своєї матері. Малий дофін і далі впирався на своєму, а п’ятнадцятирічне дівча, налякавшись тих суворих дядьків і збентежившись від непристойних питань, говорило тільки, що нічого не знає й нічого не бачило. Потім по­кликали третього свідка, сестру короля принцесу Єлизавету; допитувати двадцятидев’ятирічну рішучу дівчину було куди важче, ніж безневинних і заляканих дітей. Бо як тільки їй зачитали протокол дофінових признань, дівчина розгнівалась, їй ударила кров в обличчя, вона зневажливо пожбурила папір, сказавши, що такі сороміцькі запитання принижують її гідність і вона взагалі не відповідатиме. Тепер проти неї — нова пекельна сцена — поставили хлопця. Той сміливо й зухвало сказав, ніби це вона й мати навчили його такої гидоти. Пані Єлизавета не могла вже стриматись. «Ah, le monstre!» [166] Ах, паскуда! ( Франц. ). — закричала вона в безпорадному праведному гніві, коли той малий брехун зухвало звинуватив її у такому сороміцтві. Але комісари почули вже все, що хотіли. Вони ретельно оформили й цей протокол, а потім усі документи Ебер з тріумфом поніс до слідчого, сподіваючись, що перед сучасниками і нащадками, перед його часом і вічністю королеву остаточно викрили й поставили до ганебного стовпа. Випнувши груди, чванячись своїм патріотизмом, він подався у трибунал, щоб там як свідок потверджувати винність Марії Антуанетти в кровозмішенні.

Ці свідчення дитини проти власної матері, що не мали, певне, прикладу в анналах історії, завжди були великою загадкою для біографів Марії Антуанетти; прагнучи обминути цю прикру скелю, палкі оборонці королеви вдавалися до всіляких кружних пояснень і перекручень. Ебер і Симон, яких неодмінно зображували дияволами во плоті, змовились між собою і присилували безневинну дитину звести ці ганебні звинувачення. Вони — перша роялістська версія — то батогом, то медяником приневолили й упокорили його або — друга теж психологічно невірогідна версія — спершу напоїли його горілкою. Через те його признання недійсні, адже він був п’яний. Але цим обом безпідставним твер­дженням передусім суперечить ясна й цілком безстороння розповідь очевидця тієї сцени секретаря Данжу, що писав протоколи: «Малий принц сидів у фотелі й, не дістаючи ногами до землі, хитав ними. Коли його питали про ті вже відомі речі, він казав, що то правда...» Вся дофінова поведінка виказує радше зачіпливе й пустотливе зухвальство. З тексту двох інших протоколів теж незаперечно випливає, що хлопця ніхто й не примушував, навпаки, він сам без ніякого примусу з дитячою впертістю — в цьому відчувається навіть певна злоба і мстивість — повторював нелюдські звинувачення проти своєї тітки.

Як же їх пояснити? Для нашого покоління це й не дуже важко, завдяки розвиткові науки й кримінальної психології воно набагато ліпше, ніж попередні генерації, знає про брехливість дитячих признань у царині сексуального й звикло ставитись із більшим розумінням до подібних душевних викрутів у малих дітей. Насамперед ми повинні відкинути сентиментальні вигадки, ніби свій перехід до Симона дофін сприйняв як страхітне приниження й надто вже побивався за матір’ю; здебільшого діти напрочуд швидко звикають до нового оточення й, хоча спершу це може видатись жахливим, восьмирічний хлопець, мабуть, привільніше почував себе з грубим веселуном Симоном, ніж у вежі Тамплю з двома завжди сумними й заплаканими жінками, що цілісінький день повчали його, примушували вчитись і як майбутньому французькому королеві невпинно намагалися прищепити хлопцеві гідність і добрі манери. А в шевця Симона малому дофінові повна воля, той — хвалити Господа — не дуже докучав йому наукою, він міг собі гратись як хотів, нічим не сушачи собі голову; цілком імовірно, його більше тішило співати з солдатами «Карманьйолу», ніж молитись і перебирати чотки з побожною і нудною принцесою Єлизаветою. Бо в кожної дитини є інстинктивний потяг донизу, опір проти культури і звичаїв, які їй накидають; із простими, неосвіченими людьми вона почуває себе ліпше, ніж там, де її згнічують навчанням; де більше свободи, невимушеності й де менше вимагають покори, там сильніше можуть розвинутись анархічні задатки дитячої натури. Прагнення посісти вище місце в суспільстві виникає аж тоді, коли прокидається розум: до десяти, а часто й до п’ятнадцяти років майже кожна дитина з доброї родини заздрить своїм пролетарським однокласникам, котрим дозволяється все, що їй забороняють її дбайливі вихователі. Певне, що й дофін, як і кожна дитина, — цієї цілком природної речі будь-що не хочуть визнавати сентиментальні біографи, — як тільки його відірвали від материного смутку й туги і вкинули у вульгарне, зате невимушене і стерпніше для нього товариство шевця, дуже швидко перемінився; його рідна сестра казала, що він на все горло співав революційних пісень, інший гідний довіри свідок наводить такий брутальний вислів дофіна про свою матір і тітку, що його й повторити не можна. А про завелику схильність дитини до всяких химерувань ми маємо ще одне неспростовне свідчення, — не хто інший, як рідна мати, даючи настанови гувернантці, писала про хлопчика, якому було тоді чотири з половиною роки: «Він балакучий і залюбки повторює те, що чує, й часто, не збираючись брехати, додає ще й те, що сплодила його уява. Це його найбільша хиба і за неї треба братися насамперед». Характеристика Марії Антуанетти, власне, й підводить нас до остаточного розв’язання загадки. Її логічно доповнюють слова принцеси Єлизавети.