Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Відомо, що діти, коли їх заскочать на забороненім учинку, майже завжди намагаються звалити провину на когось іншого. Інстинктивно прагнучи захиститися (здогадуючись, що дітей роблять винними неохоче), вони здебільшого кажуть, ніби хтось їх «спокусив». У нашім випадку протокол допиту принцеси Єлизавети цілком прояснює ситуацію. Вона сказала — й по-дурному цей факт майже всі проминають, — мовляв, її небіж давно вже тішився цим дитячим нечестям, і вона добре пригадує, що часто й не менше, ніж мати, лаяла його за те. Це вже стежка до правди. Отже, мати або тітка й раніше ловили хлопця на гарячому й більш або менш суворо карали його. Коли Симон спитав, хто навчив його цієї лихої звички, то заскочений хлопець безперечно згадав, як його заскочили вперше, й одразу мусив подумати про тих, хто карав його за це. Не маючи й гадки про наслідки подібних зізнань, він несвідомо помстився за ті покарання, сказавши, що каральники й навчили, або ж по­твердивши без ніяких вагань Симонове припущення, так що все скидалось на щиру правду. Ну а далі дорога вже бита. Збрехавши раз, хлопець не міг уже виплутатись із брехні; а ще й відчувши, як це було в нашому випадку, що його словам охоче, ба навіть радо вірять і ніхто на брехні його не зловить, він заходився завзято відповідати на всі комісарові запитання. Помітивши, що його мине кара, він з інстинкту самозбереження цупко тримався своєї версії. Щойно лише прочитавши ті ясні й недвозначні признання, навіть ті, хто ліпше тямив у психології, ніж шевці, колишні актори, малярі й писарі, спершу мало не ставали на хибний шлях. До того ж у цьому винятковому випадку допитувачі були ще й під впливом масових навіювань: кожнісінького дня читаючи «Père Duchesne», вони вірили, що таке страхітливе синівське обвинувачення цілком відповідає безсором­ній удачі матері, яку в порнографічних брошурах по всій Франції змалювали як образ нечестя. Оскільки кожен жив у полоні тих брехливих чуток, то нікого б не вразили будь-які, навіть найбезглуздіші злочини Марії Антуанетти. Тож вони довго не розмірковували і глибоко не виважували, а так само безтурботно, як і той дев’ятирічний хлопчик, поставили свої підписи під найбільшим безчестям, яким будь-коли покривали матір.

На щастя, грубі і непроникні мури Конс’єржері вберегли Марію Антуанетту, не давши їй зразу дізнатися про нелюдські синові зізнання. Обвинувачення в цій несвіт­ській мерзоті вона прочитала тільки в передостанній день свого життя. Десятки років вона навіть рота не розтуляла у відповідь на всілякі образи своєї честі й найбезсоромніші обмови. Та почувши, як страхітно наговорює на неї її власне дитя, вона в несказанній муці здригнулася до найдальших глибин свого єства. Ця думка катувала їй душу аж до порога смерті; за три години до ґільйотини, цілком володіючи собою, вона писала теж обвинуваченій принцесі Єлизаветі: «Я знаю, яких несвітських мук завдала тобі ця дитина, але пробач йому, люба сестро, він занадто малий, а дитині дуже легко вкласти до вуст усе, що хочуть від неї почути, й навіть те, чого вона й сама не розуміє. Я сподіваюсь, настане день, коли він ліпше зрозуміє ціну твоєї любові й ніжності».

Еберові не вдалося доконати те, що надумав: навіки знеславити королеву перед світом цим галасливим обвинуваченням; навпаки, під час процесу сокира, за яку він схопився, випала в нього з рук і вдарила в його ж потилицю. Та все ж одне вдалося: він смертельно вразив душу, затруївши останні години приреченої жінки.

На сковороді тепер досить смальцю, громадський обвинувач уже може смажити печеню. 12 жовтня Марію Антуанетту покликали на перший допит у велику залу нарад. Напроти неї сиділи Фуке-Тенвіль, його помічник Ерман і кілька писарів; поруч неї — нікого. Ані оборонця, ані помічника — тільки пильний жандарм.

Але за довгі тижні самотності Марія Антуанетта зібралася на силі. Небезпека навчила її зосереджуватись, добре промовляти, а ще краще — мовчати, — кожна її відповідь несподівано сильна, а водночас обережна й мудра. Ні на мить не втрачає вона спокою, найдурніші й найпідступніші запитання її не вражають і не збурюють. Аж тепер, у найостанніші хвилини, Марія Антуанетта збагнула відповідальність перед своїм іменем, знає, що тут, у цій по­хмурій кімнаті для допитів, вона має стати королевою, якщо не спромоглася нею бути в пишних версальських залах. Вона відповідала не цим незначним, забіглим від голоду в революцію адвокатам, що пнулися вдавати з себе прокурорів, не тим перебраним на суддів вахмістрам і писарям, а єдиному справжньому і правдивому судді — історії. «Коли ти вже станеш собою», — двадцять років тому розпачливо писала їй мати Марія Терезія. Аж тепер, за п’ядь від могили, Марія Антуанетта своєю власною силою здобула собі справжню велич, бо ж досі мала тільки її жалюгідну подобу. На формальне запитання про її ім’я відповіла твердо й голосно: «Марія Антуанетта з Австрій­сько-Лотарінзького дому, тридцять вісім років, удова короля Франції». Стараючись в усіх деталях збе­регти процедури звичайної судової справи, Фуке-Тенвіль пильно дотримувавсь усіх формальностей допиту й, ніби не знаючи, спитав її далі, де вона жила в мить арешту. Не виказавши іронії, Марія Антуанетта пояснила своїм обвинувачам, що її ніколи не арештовували, а тільки забрали з Національних Зборів, щоб перевести в Тампль. Далі з усім тогочасним паперовим пафосом почали власне питати і звинувачувати: мов­ляв, до революції вона підтримувала політичні зв’язки з «королем Богемії та Угорщини», «страхітливим способом, у спілці з безчесними міністрами розтринькала на втіхи та інтриги продукт народного поту» (французькі фінанси), давала імператорові «мільйони, щоб їх обернули проти народу, який її годує». Мовляв, від початку революції вона змовлялася проти Франції, накладаючи з іноземними агентами, свого чоловіка короля спонукала вжити право вето. Марія Антуанетта рішуче і твердо спростувала всі ці звинувачення. Після однієї, надто вже невдалої Ерманової заяви виникає жвавий діалог: