Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

По-перше, чи встановлене існування таємних оборудок і переговорів з іноземними державами й ворогами Республіки для надання їм допомоги грішми, щоб спонукати їх до нападу на французьку територію і сприяти перемозі їхніх військ?

По-друге, чи доведено, що Марія Антуанетта Австрійська, вдова Капета, брала участь у цих оборудках і вела такі переговори?

По-третє, чи встановлене існування змови з метою розпалити громадянську війну в країні?

По-четверте, чи доведено, що Марія Антуанетта Ав­стрійська, вдова Людовіка Капета, брала участь у цій змові?

Присяжні мовчки підвелися й перейшли до сусідньої кімнати. Вже давно за північ. У душнім повітрі невпокійно мерехтять свічки, а в кожних грудях здригається від напруги й цікавості серце.

Питання мимохідь: як присяжні мали вирішити по закону? У своєму підсумковому слові голова суду, відкинувши всякі політичні оздоби цього процесу, висував, власне, одне обвинувачення. Присяжних не питали, чи вважають вони Марію Антуанетту винною в розпусті, у збоченнях, у кровозмішенні й марнотратстві, а тільки, чи винна колишня королева в тому, що вела переговори з закордоном, жадала перемоги іноземних військ та повстань у країні і всіляко сприяла тому.

Так от, чи доведено юридично, що Марія Антуанетта винна в цих злочинах, чи ні? На двоїсте запитання можна дати тільки двоїсту відповідь. Безперечно, Марія Антуанетта — сила суду якраз у цьому — й справді завинила перед Республікою. Ми ж то знаємо, що вона мала неспростовні постійні зв’язки з ворожими іноземними державами. Вона й справді — так, як і було в обвинуваченні, — вчинила державну зраду, виказавши австрійському послові плани французьких воєнних дій, вона безперечно вдавалась і під­охочувала до всяких законних і незаконних засобів, щоб повернути своєму чоловікові трон і свободу.

Отже, обвинувачення справедливе. Але — й у цьому слабість суду — того аж ніяк не довели. Сьогодні вже відомі й опубліковані документи, які доводять, що Марія Антуанетта справді зрадила Республіку — вони лежать у державнім архіві у Відні і в письмовій спадщині Ферсена. Але цей суд відбувся 16 жовтня 1793 року в Парижі, а тоді жоден із цих документів не був доступний громадському обвинувачеві. Присяжним на суді не представили ніякого вірогідного свідчення про те, що державна зрада відбулася насправді.

Отже, чесні й безсторонні присяжні були б у прикрім збентеженні. Якби ці дванадцять республіканців послухались інстинкту, то безумовно засудили б Марію Антуанетту, бо ніхто з них не мав навіть сумніву, що ця жінка — смертельний ворог Республіки й робила все, що могла, аби повернути й передати синові нічим не обмежену королівську владу. Але буква закону стоїть на королевиному боці: бракує фактичних доказів. Як республіканці, вони мусять оголосити королеву винною, а як сумлінні присяжні — триматися закону, який визнає лише доведені провини. Та, на щастя, доля вберегла цих міщан від такого конфлікту з сумлінням. Вони ж бо знали, що Конвент аж ніяк не вимагав справедливого присуду. Адже їх послали не вирішувати, а позбавити життя небезпечну для держави жінку. Вони мали або віддати голову Марії Антуанетти, або ж підкласти свої. Тож ті дванадцять радились тільки для годиться і якщо здалося, що барилися довше хвилини, то це лише тому, що вони вдавали обговорення, — їм давно вже звеліли дати однозначну ухвалу.

О четвертій годині ранку мовчки повернулися присяжні, зал занімів і завмер, чекаючи на присуд. Вони одностайно проголосили Марію Антуанетту винною в закинутих їй злочинах. Голова суду Ерман нагадав слухачам — такої пізньої пори їх було вже небагато, решту розігнала по домівках утома, утриматися від будь-якого схвалення. Потім закликали Марію Антуанетту. Тільки вона не мала ще ніякого права на втому, дарма що вже другий день невпинно боролася за життя, їй зачитали рішення присяжних. Фуке-Тенвіль вимагав смертної кари — присяжні однодушно затакали. Тоді голова запитав засуджену, чи не хоче вона зробити якоїсь заяви.

Марія Антуанетта незворушно й цілком спокійно ви­слухала присуд присяжних і вирок. Навіть найменшим рухом не виказала страху, гніву чи слабості. На запитання голови не зронила й слова, тільки заперечливо похитала головою. Не обертаючись і ні на кого не дивлячись, у цілковитій тиші Марія Антуанетта вийшла з зали і спустилася сходами — вона вже втомилася від цього життя й від цих людей і глибоко в душі втішена, що всі дрібні муки вже скінчилися. Тепер аж до останнього часу потрібно зостатися незламною.