Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Наш маленький приятель, можливо, матиме деякі заперечення проти наших розпоряджень. Чи не краще йому лишитися тут і почекати на нас?

Бабуся, очевидно, вважала це незручним; але я сказав, що радо готовий зостатися, якщо їм завгодно. Вони пішли самі, а я лишився в конторі містера Вікфілда, чекаючи на їх повернення, на тому ж стільці, на якому сидів раніше.

Стілець цей стояв навпроти вузького коридору, що закінчувався маленькою круглою кімнатою; у вікні цієї кімнати я вперше побачив бліде обличчя Урії Гіпа. Він відвів нашого поні до найближчої стайні і тепер сидів у цій кімнаті за конторкою, на поверхні якої стояла мідна рамка для паперів. Урія Гіп переписував документ, вставлений у цю рамку. Хоч лице його було обернуте до мене, я гадав спочатку, що він не може бачити мене через писання; проте коли я подивився уважніше, то зніяковіло помітив, що і тепер, і перед тим безсонні очі його, наче два червоні сонця, непомітно пильнували мене цілу хвилину чи навіть більше, поки він писав, чи прикидався, що писав. Я зробив кілька спроб сховатися від його очей, — наприклад, ставав на стілець, аби роздивитися мапу на стіні навпроти, чи поринав у шпальти місцевої газети — але очі Урії Гіпа знову і знову притягали мене; і коли б я не глянув у іхній бік, ці два червоні сонця або щойно сходили, або щойно заходили.

Нарешті, на превелику мою радість, бабуся та містер Вікфілд повернулися після досить тривалої відсутності. Їхня прогулянка була не такою успішною, як мені хотілося. Школа була досконала, це не підлягало сумнівам. Але бабці не подобалася жодна з квартир, що їх вони оглянули для мене.

— Це дуже прикро, — сказала бабуся. — Не знаю вже, що й робити, Троте!

— Це справді прикро, — зазначив містер Вікфілд. — Але знаєте, що можна зробити, міс Тротвуд?

— А що? — запитала бабуся.

— Залиште на деякий час вашого внука тут. Він спокійний хлопець. Мені він зовсім не заважатиме. Для навчання дім цей дуже придатний. Він тихий, мов монастир, і майже такий великий. Залиште хлопця в мене.

Бабусі, очевидно, подобалася ця пропозиція. Проте міс Бетсі, так само, як і мені, ніяково було користатися з цієї люб'язності.

— Та ну ж бо, міс Тротвуд, — вів далі містер Вікфілд. — Так ми зможемо подолати ці труднощі. Зрозуміло, таке розпорядження ми зробимо тільки на деякий час. Якщо згодом ми побачимо, що воно порушує наш обопільний комфорт, то ми зможемо змінити це. Тим часом буде змога підшукати для нього якесь краще місце. Ліпше вже вам вирішити цього разу залишити його в мене.

— Я дуже вам вдячна, — сказала бабуся, — і внук мій теж, як бачите, радіє з вашої пропозиції, але...

— Та ну ж бо! Знаю, що ви маєте на думці, — скрикнув містер Вікфілд. — Але я не хочу обтяжувати вас боргом послуг. Ви можете платити за хлопця, якщо вам завгодно. Умови мої не дуже важкі, але можете платити, якщо хочете.

— З цією умовою, — відказала бабуся, — я дуже рада залишити його у вас, хоч ви робите мені велику ласку, на яку я зовсім не розраховувала.

— Отже, ходімо тепер знайомитися з моєю маленькою господинею, — сказав містер Вікфілд.

Ми пішли нагору дивними старовинними сходами з таким широким поруччям, що ним, як східцями, легко було б зійти нагору. Двері відчинились, і ми ввійшли до напівтемної старовинної вітальні, освітленої трьома чи чотирма химерними вузенькими вікнами, що я їх помітив ще з вулиці. Усі крісла, столи, так само як і бантини на стелі, були, очевидно, зроблені з того ж дубового дерева, що і блискуча підлога. То була затишно мебльована кімната, з фортепіано, милими зеленими і червоними кріслами та букетами свіжих квітів. По кутках розставлені були дбайливою рукою столики, етажерки, книжкові шафи. Кожен куток здавався найприємнішим у кімнаті, але варто було лише глянути в інший куток, аби переконатися, що й він прекрасний, а може, навіть і кращий за попередній. Усе тут було відзначено чистотою й охайністю, які ще з вулиці вражали в цьому будинку.

Містер Вікфілд постукав у двері в кутку панельної стіни, і до нас швидко вибігла дівчинка, майже одних років зі мною. Вона кинулася на шию містера Вікфілда і поцілувала його. З першого ж погляду я помітив у неї лагідний і ніжний вираз обличчя тієї леді, яка дивилася на мене внизу з рами свого портрета. Мені здалося, ніби портрет виріс у дорослу жінку, а оригінал його лишився дитиною. В її очах виблискували щастя й радість, хоч разом з тим уся її постать пройнята була якимсь тихим, безжурним, серйозним спокоєм, якого я не забував ніколи, якого я ніколи не забуду.