Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Але замах так і не відбувся. Обличчя бабусі поволі просяяло і незабаром набрало веселого виразу. Таке приємне було її обличчя, що я насмілився поцілувати і подякувати їй. Зробив це я дуже щиро, обіймаючи її. Потім я потиснув руку містерові Діку, який кілька разів потрусив мою руку і завершив усю церемонію веселим сміхом.

— Ви тепер стали, спільно зі мною, опікуном цієї дитини, містере Дік, — сказала бабуся.

— Я надзвичайно радий, — відповів містер Дік, — бути опікуном Девідового сина!

— Дуже добре, — відказала бабуся, — отже, це вирішено. А знаєте, містере Дік, я думала, чи не назвати його Тротвудом?

— Авжеж, авжеж! Назвіть його Тротвудом, авжеж, — підтакнув містер Дік. — Тротвудом, сином Девіда.

— Тротвудом Копперфілдом, хочете ви сказати? — мовила бабуся.

— Авжеж! Так! Тротвудом Копперфілдом, — сказав містер Дік, трохи збентежений.

Бабусі так сподобалася ця ідея, що на готовому одязі, який куплений був для мене того ж вечора, вона власноруч зробила чорнилом мітки: «Тротвуд Копперфілд». Ухвалено було також, що всі інші мої костюми, щойно будуть готові, матимуть ту саму мітку.

Отак почав я нове життя, з новим ім'ям, з усім новим навколо мене. Час моїх тривог і сумнівів скінчився, і я почувався, наче уві сні, ще багато днів. Мені й на думку не спадало, яку цікаву пару опікунів мав я в особі бабусі та містера Діка. Я не думав складати певних планів на майбутнє. Дві речі були для мене цілком зрозумілі: по-перше, я покінчив назавжди з блендерстонським життям, і воно ввижалося мені тепер незмірно далеким, в якомусь тумані; по-друге, назавжди впала завіса на моє життя з Мердстонами і Грінбі. Відтоді ніхто й ніколи не підіймав цієї завіси. У своїй розповіді я підвів її тремтячою рукою і радо опустив знову. Спогади про цей період мого життя були зав­жди сполучені для мене з такими болючими почуттями, що я ніколи не наважувався з’ясувати, скільки часу тривало те життя — рік чи більше, чи менше — я не знаю. Знаю тільки, що був такий час у моєму житті, був і минув. Я записав його, і більше ніколи не повертатимуся до нього.

Ми з містером Діком незабаром щиро заприятелювали. Частенько ми з ним удвох, після закінчення його робочого дня, виходили на вулицю запускати змія. Щодня містер Дік сидів за своїми мемуарами; проте хоч як старанно він працював, вони зовсім не посувалися вперед, бо король Карл Перший зав­жди потрапляв до них, так чи так. Списавши один аркуш, містер Дік брався за другий, але й на другому знову з'являвся цей нещасний король. Мене глибоко вражало, з яким терпінням і надією містер Дік витримував нескінченні розчарування, його несміливе відчуття, що з королем Карлом Першим щось не так, його кволі спроби випхати короля і несхибність, з якою король знов і знов втручався до мемуарів і руйнував їх. З якою метою складалися ці мемуари і які, після закінчення праці, мали вони принести наслідки, — містер Дік, мабуть, знав не більше, ніж будь-хто інший. Та йому й не треба було перейматися цим питанням, бо нічого під сонцем не було певнішим, ніж те, що ці мемуари ніколи не будуть завершені.

Дивно було споглядати фізіономію містера Діка, коли змій з його рук підіймався в надхмарні висоти. Може, він і насправді був переконаний в тому, що казав мені в кімнаті, — що туди, у незнані небесні краї, злітають відомості минулого, якими обліплений був змій. Але ця думка не займала містера Діка, коли він стежив за своїм змієм, відчував його смикання і натягування. У ці щасливі хвилини очі містера Діка світилися надзвичайним розумом. Коли надвечір я сидів біля нього на зеленому схилі, а змій ширяв у неосяжній блакиті, я уявляв собі, як змій витягує його дух із безладу і вкручує (так я собі це малював) до неба. Але щойно мотузок закручувався, змій спускався нижче й нижче, хитався, коливався і падав на землю, мов труп, — містер Дік поволі прокидався від свого поетичного забуття, і я пригадую, як сумно, стурбовано і приголомшено озирався він навкруги, коли підіймав його, наче то вони впали вдвох. Тоді я співчував містерові Діку всім серцем.

Подружившись із містером Діком, я не міг не здобути прихильності його суворої приятельки, моєї бабусі. Вона так полюбила мене, що за кілька тижнів нове прізвище моє — Тротвуд — скоротила у Трот і навіть заохотила мене сподіванням, що згодом я, мабуть, посяду в її серці таке саме місце, як сестра моя, Бетсі Тротвуд, коли тільки продовжуватиму не гірше, ніж почав.