Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Троте, — мовила бабуся якось увечері, коли дошка для гри в трик-трак поставлена була на звичне місце для неї та містера Діка. — Ми мусимо не забувати про твоє виховання.

Тільки це ще турбувало мене, і я дуже зрадів від її слів.

— Чи не хочеш ти вступити до школи в Кентербері? — спитала бабуся.

Я відповів, що дуже хочу, тим більше, що Кентербері недалеко від Дувра.

— Гаразд, — сказала бабуся. — Чи не хочеш ти поїхати завтра?

Я вже звик до швидкості наказів моєї бабусі, і тому раптовість цієї пропозиції не здивувала мене.

— Так, хочу, — відповів я.

— Гаразд, — повторила моя бабуся. — Дженет, найміть сірого поні й екіпаж на завтра на десяту годину ранку. Поскладайте сьогодні ввечері речі містера Тротвуда.

Я був у захваті від цих наказів; але раптом серце моє болюче стислося, коли я побачив, яке враження справили вони на містера Діка. Приголомшений звісткою про близьку розлуку зі мною, містер Дік зажурився і, здавалось, остаточно втратив здатність грати. Бабуся вдарила його кілька разів по пальцях, а потім сховала дошку і відмовилася продовжувати гру. Але коли містер Дік почув від бабусі, що я буду іноді приїздити додому по суботах, і що він сам зможе іноді відвідувати мене по середах, він збадьорився і урочисто пообіцяв змайструвати до першого мого приїзду чудового змія, який розмірами перевершить усі попередні. Вранці він знову засумував і хотів з горя віддати мені всі свої гроші — золоті й срібні; але бабуся вчинила опір цьому намірові й обмежила його подарунок тільки п'ятьма шилінгами, які, проте, за наполегливим його проханням, виросли до десяти. Ми ніжно попрощалися біля садової хвіртки, і містер Дік повернувся додому лише тоді, коли ми остаточно зникли з його очей.

Бабуся, цілком байдужа до громадської думки, поїхала дуврськими вулицями, майстерно правлячи сірим поні. Вона сиділа прямо, в позі хвацького кучера, пильно стежила за всіма вибриками бадьорої конячки і ніяк, ні на жоден крок не дозволяла їй вибиватися з-під своєї влади. Коли, нарешті, ми виїхали за місто, бабуся дозволила поні сповільнити ходу і тут, глянувши на мене, вперше спитала, чи почуваюсь я щасливим.

— Справді, я дуже щасливий, спасибі, бабусю, — відповів я.

Бабуся була дуже задоволена і погладила мене по голові батіжком, бо обидві її руки були зайняті.

— А це велика школа, бабусю? —спитав я.

— Я ще й сама не знаю, — відповіла бабуся. — Ми їдемо спочатку до містера Вікфілда.

— Це він — хазяїн школи? — спитав я.

— Ні, Троте, — сказала бабуся. — Він — хазяїн контори.

Більше я не наважувався розпитувати про містера Вікфілда, і ми розмовляли про інші речі, аж доки не приїхали до Кентербері. Там був базарний день. Бабуся виявила відмінну спритність і звичку в кучерській справі, коли сірий поні пробирався між возами, кошиками і рундуками з овочами. При кожному повороті чути було різноманітні зауваження незчисленних глядачів, і деякі з них утинали жарти, не зовсім приємні для нас; але бабуся їхала собі далі з тією самою лицарською байдужістю, і я певний, що вона так само спокійно проторувала б собі шлях через ворожу країну.

Нарешті ми зупинилися перед дуже старим будинком, який фасадом своїм різко випинався на дорогу. Довгі різьблені віконниці випиналися ще різкіше, стовпи з дерев'яними головами по краях теж стирчали вперед, і здалося мені, ніби весь будинок схиляється вперед, стежачи за всіма перехожими на вузькому брукові. Був він бездоганно чистий. Старомодний мідний молоток на склепінчастих дверях, оздоблений різьбленими гірляндами з фруктів і квітів, виблискував, мов зірка; дві кам'яні сходини перед під'їздом біліли, немов укриті чудовим полотном. Усі кутки й закутки, всі скульптурні фігури, панелі, лутки і шибки в маленьких вікнах були старі, як гори, але виблискували, як гірський сніг.

Коли поні зупинився перед ворітьми й очі мої зосереджено розглядали цей будинок, я побачив бліде, як мертвяк, обличчя біля маленького вікна на нижньому поверсі, в невеличкій круглій вежі, якою завершувався один бік будинку. Обличчя з'явилось і зникло. Тоді склепінчасті двері відчинилися, і те саме обличчя з'явилося знову. І тут, як і біля вікна, воно здалося мені зовсім мертвенним, хоча подекуди на ньому виблискував рум'янець, властивий шкірі рудоволосих людей. Обличчя справді належало рудому юнакові — п'ятнадцяти років, як довідався я пізніше, хоч на вигляд він був значно старший. Його волосся було стрижене так коротко, наче щойно скошена пшениця, в нього ледве були брови і зовсім не було вій, і червоно-бурі його очі були цілковито позбавлені природної тіні й захисту. Це дуже здивувало мене, і я не розумів, як може спати людина з такими неприкритими очима. Цей юнак, плечистий і кістлявий, вбраний був дуже пристойно, весь у чорному, за винятком білої, зав'язаної бантом, краватки на шиї. Довгополий сюртук його був застібнутий на всі ґудзики до самого горла. Довга худорлява рука, немов у скелета, звернула на себе особливу мою увагу, коли він, поглядаючи на нас, зупинився перед конякою, потираючи їй підборіддя.