Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Але поговорімо спочатку про цю вигідну посаду, — сказала бабуся. — Коли б він був вашим сином, ви, мабуть, теж влаштували б його туди?

— Коли б він був сином мого брата, — втрутилася міс Мердстон, — то запевняю вас, що його характер був би цілком інший.

— Або, коли б бідолашна дитинка, його мати, була ще жива, то йому все одно довелося б посісти ту вигідну посаду, кажете ви? — спитала бабуся.

— Я певний, — сказав містер Мердстон, схиляючи голову, — що Клара не заперечувала би нічому з того, що я й моя сестра Джейн Мердстон визнали б за краще.

Міс Мердстон підтримала це голосним бурмотінням.

— Уф! — відповіла бабуся. — Бідолашне дитятко!

Містер Дік, що дзеленчав грошима увесь час, почав тепер дзеленчати так гучно, що бабуся моя вирішила закликати його суворим поглядом до порядку і тільки тоді мовила:

— А прибутки бідолашної дитини померли разом з нею?

— Вмерли разом з нею, — відповів містер Мердстон.

— Після неї лишилися будинок і сад — «Граки» чи як воно зветься, хоч там немає жодного грака. Хіба вона не зробила розпоряджень, щоб цей маленький маєток належав її синові?

— Перший чоловік залишив їй цю власність без усяких обмежень і умов, — почав був містер Мердстон, але раптом бабуся зупинила його з надзвичайним запалом і нетерплячістю.

— Боже милий! Можна цього й не казати. Без усяких обмежень і умов? Мені здається, Девід Копперфілд поглядає тепер з висоти неба на свої «Граки» і дивується, яким це чином вони перейшли до чужих рук! Ще б пак, він залишив їй маєток без усяких обмежень і умов! Але коли вона вийшла заміж вдруге, коли вона, на превелике лихо, вийшла за вас, коротко кажучи, — вела далі моя бабуся, — хіба ж тоді ніхто не заїкнувся на користь цього хлопця?

— Покійна дружина моя любила свого другого чоловіка, мем, — сказав містер Мердстон, — і довіряла йому в усьому.

— Покійна дружина ваша, сер, була найнещасніша, найнедосвідченіша дитинка, — відказала бабуся, загрозливо похитуючи на нього головою, — ось хто вона була! А тепер, що ви збираєтесь казати далі?

— Тільки одне, міс Тротвуд, — відповів він. — Я приїхав сюди, щоб забрати Девіда назад; забрати його назад без усяких умов, влаштувати його долю так, як мені захочеться, і поводитися з ним так, як я забажаю. Я приїхав сюди не для того, щоб давати будь-які обіцянки або будь-кому звітувати. Можливо, що ви збираєтеся поблажливо поставитися до нього, повіривши всім його скаргам. Ваше ставлення до нас, — не занадто чемне, дозвольте зазначити, — спричиняється до таких моїх думок. Отже, мушу вас застерегти, що коли ви візьмете його під свою опіку один раз, то муситимете опікуватися ним завжди; коли ви втрутитеся між ним і мною тепер, то втручайтеся, міс Тротвуд, назавжди! Я не жартую і не дозволю, щоб зі мною жартували. Я приїхав сюди вперше і востаннє, щоб забрати його з собою. Чи готовий він їхати? Якщо він не готовий, і ви скажете мені з будь-якого приводу, що він справді не готовий, то знайте, що двері мого будинку замкнені для нього раз і назавжди, а ваші, таким чином, для нього відчиняються.

Бабуся слухала цю промову з надзвичайною увагою, намагаючись, очевидно, не пропустити жодного слова. Вона сиділа прямо й нерухомо, поклавши обидві руки на коліна і не спускаючи з промовця проникливих очей. Коли він закінчив, міс Бетсі, не змінюючи пози, обернула очі в той бік, де сиділа міс Мердстон, і спитала:

— Ну, мем, маєте ви ще щось сказати?

— Насправді, міс Тротвуд, — відповіла міс Мердстон, — все, що я могла сказати, уже досить добре виклав мій брат, і всі відомі мені факти розповів він так виразно, що я не маю нічого додати, крім подяки за вашу ввічливість. За вашу надзвичайну ввічливість, — додала міс Мердстон.

Але ця іронія зовсім не вразила мою бабусю. Вона зберігала непорушний спокій, наче гармата, біля якої я спав у Четемі.

— А що скаже хлопець? — спитала бабуся. — Чи ти готовий їхати, Деві?

Я відповів, що ні, і просив бабусю не відпускати мене. Я сказав, що містер і міс Мердстон ніколи не любили мене, ніколи не були добрі зі мною. Що матуся, яка любила мене ніжно, стала нещасною зі мною через них, як це відомо мені й Пеготті. Я сказав, що ніхто не міг бути нещаснішим за мене, коли я жив з цими людьми. І благав її — забув тепер, у яких саме висловах, але пригадую, що тоді вони мене самого дуже зворушили — взяти мене під свою опіку заради пам'яті мого батька.

— Містере Дік, — сказала бабуся, — що мені робити з цією дитиною?

Містер Дік поміркував, повагався, просяяв і відповів: