Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Ось моя маленька господиня, — сказав містер Вікфілд, — донька моя, Агнес!

Я почув, як він сказав ці слова, і побачив, як він тримав її руку, і зрозумів, що було єдиною метою в його житті.

На корсажі в неї висіло кільце з ключами; вона мала вигляд поважної і серйозної господині старого будинку. Вона вислухала батька з чудовою посмішкою, коли він відрекомендував мене їй. По цьому ми пішли нагору оглядати мою кімнату. Господиня йшла попереду, показуючи нам дорогу. Чудова була в мене кімната, з дубовими меблями, з ромбічними віконцями!

Не пам'ятаю, коли саме в дитинстві побачив я картину на склі в церкві. Не пригадую також і змісту картини. Але коли маленька господиня, зійшовши нагору дубовими сходами, з поважним виглядом обернулася до нас, я мимоволі згадав цю картину, і від того часу цей мирний світлий образ назавжди пов'язаний для мене з Агнес Вікфілд.

Ми з бабусею були цілком задоволені зробленими розпорядженнями, і всі повернулися до вітальні нижнього поверху веселі й безжурні. Містер Вікфілд просив бабусю лишитися пообідати, але вона й слухати цього не схотіла, посилаючись на те, що їй треба до сутінків повернути хазяїнові сірого поні. Вікфілд знав її занадто добре, щоб наважуватися сперечатися з нею. Тому був приготовлений нашвидкоруч сніданок. Поснідавши, Агнес пішла до своєї гувернантки, а містер Вікфілд — до своєї контори. Лишившись самі, ми могли попрощатися, як нам хотілося.

Бабуся сказала мені, що містер Вікфілд влаштує для мене все й мені нічого не бракуватиме. Потім вона сказала мені найніжніші слова й дала найкращі поради.

— Троте, — закінчила вона, — намагайся виправдати сподівання твої власні, мої і містера Діка. Хай благословить тебе небо.

Я був надзвичайно зворушений і спромігся лише знову й знову дякувати їй та повторювати привіти містерові Діку.

— Ніколи, — сказала моя бабуся, — не будь підлим, ніколи не будь лицемірним; ніколи не будь жорстоким. Уникай цих трьох гріхів, Троте, і я завжди покладатимуся на тебе.

Я пообіцяв, як міг, не зловживати її добротою і не забувати її порад.

— Поні стоїть уже біля дверей, — сказала бабуся, — і я їду. Лишайся тут!

По цих словах вона поспішно обійняла мене і вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. Спочатку я остовпів від такого раптового від'їзду і трохи злякався, що образив її чимсь; але, виглянувши з вікна на вулицю, я побачив, як зажурено сідає вона в екіпаж і від'їздить, не озираючись, і зрозумів її краще, і відмовився від хибних висновків.

О п'ятій годині — це був час обіду містера Вікфілда — я привів до ладу свої думки і був готовий працювати виделкою і ножем. Стіл був накритий тільки на двох, для мене й містера Вікфілда, але Агнес була вже в кімнаті разом зі своїм батьком і сіла за столом навпроти нього. Я переконався, що містер Вікфілд не міг обідати без своєї доньки.

Пообідавши, ми пішли нагору до тієї ж вітальні, де були раніше. У затишному кутку Агнес поставила бокал для свого батька й графин портвейну. Я зрозумів, що вино втратило б для нього свій звичайний смак, коли б було поставлено на цей столик не руками його доньки.

Там посидів він, сьорбаючи вино — добряче сьорбаючи — щось зо дві години. Тим часом Агнес грала на фортепіано, співала, працювала, розмовляла з батьком і зі мною. Містер Вікфілд був дуже балакучий і веселий; але іноді очі його, зупиняючись на дівчинці, проймалися журбою, і він мовчав. Вона зав­жди миттю помічала це і завжди поспішала звеселити батька якимсь запитанням чи дитячими пестощами. Він одразу забував свої думки і знову наливав собі вина.

Агнес приготувала чай і господарювала за столом. Час після чаю минав так само, як і після вечері, аж нарешті Агнес зібралася йти до своєї спальні. Містер Вікфілд обійняв її, поцілував і, коли вона пішла геть, наказав запалити свічки в конторі. Тоді я теж пішов спати.

Але за деякий час я вийшов за ворота на вулицю, щоб знову глянути на старовинні будинки і на сірий собор. Любо мені було згадати, як у мандрах своїх пройшов я цим старим містом, повз цей самий будинок, не знаючи, що я тут житиму. Повертаючись, я побачив, як Урія Гіп зачиняє контору. Пройнятий дружніми почуттями до всіх, я підійшов до нього, побалакав і на прощання подав йому руку. Але, господи! Що то була за жахлива липка рука. Дотик її був такий же трупний, як і вигляд. Я потер свою руку, щоб зігріти її та стерти сліди цього страшного дотику.

Така це була неприємна рука, що й у своїй кімнаті не міг я забути її холоду й вогкості. Я висунувся з вікна і глянув на різьблені обличчя на карнизах — я уявив собі, що один з них був Урія Гіп, що туди якимсь чином видряпався, але поспішив викинути цю фантазію з голови.