Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Класна кімната була досить великою залою у найспокійнішій частині будинку, фасадом виходила вона на півдюжини величних урн. З вікон відкривався чудовий краєвид старого відокремленого саду, що належав докторові, де на південній стіні достигали під сонячним промінням персики. На моріжку під вікном росли два високих алое в двох горщиках; їхнє широке листя, яке, здавалося, було зроблено з фарбованого олова, назавжди стало для мене символом тиші й спокою. Хлопців зо двадцять п'ять ретельно сиділи за своїми книжками; коли ми ввійшли, вони привітали доктора з добрим ранком і вже не сідали, побачивши містера Вікфілда та мене.

— Це новий учень, юні джентльмени, — сказав доктор, — Тротвуд Копперфілд.

Якийсь Адамс, староста класу, вийшов з-за свого місця й привітався зі мною. У своїй білій краватці й сюртуку він дуже скидався на молодого пастора, хоч його розкуті манери явно належали веселому джентльменові. Містер Адамс познайомив мене з учителями і показав призначене для мене місце в класі так люб'язно, що я міг би зовсім заспокоїтись, якби тільки міг взагалі.

Але я вже так давно забув товариство добре вихованих дітей, так давно не бачив своїх однолітків, крім Міка Вокера та Розсипчастої Картоплини, що спочатку мені було дуже ніяково. Ще дитиною встиг я пройти через такі випробування, що всі ці хлопці разом і наполовину не були настільки досвідчені, як я: мені здалося, що я майже обдурюю їх усіх, входячи в їхнє коло як звичайний новак. З другого боку, довге чи короткочасне перебування в конторі Мердстона і Грінбі змусило мене забути всякі ігри та вправи, тому серед своїх нових товаришів я міг виявитися цілковитим невігласом у найзвичайніших речах. Уся наука вивітрилася з моєї голови серед турбот важкого життя, і тепер на іспитах виявилося, що я не знаю нічого. Отже, мене посадили за ту парту, де мав сидіти останній учень. Але більше, ніж брак освіти й знання хлоп'ячих розваг, непокоїло мене інше: я відчував, що мій досвід у важких і темних сферах життя віддаляє мене від нового товариства більше, ніж моя неосвіченість. Я запитував себе: що подумали б вони, коли б довідалися про моє добре знайомство з лондонською борговою тюрмою? Чи не залишилося на мені якихось ознак, що могли б наперекір моєму бажанню відкрити мої тісні зв'язки з родиною Мікоуберів — усі ці застави, продажі, купівлі та вечері в тавернах. А може, хтось з цих хлопчиків бачив на власні очі, як я, брудний і обірваний, вештався вулицями Кентербері? Що, коли тепер він упізнає в мені колишнього волоцюгу? Що скажуть усі ці молоді люди, які не знають ліку своїм грошам, коли довідаються, як я старанно лічив півпенси, купуючи собі ковбасу з пивом чи шматок пудинга? Яке враження справить на них, таких далеких від всіх таємниць лондонського життя і лондонських вулиць, коли їм стане відомо, що я, на превеликий сором свій, добре знався на найнижчих галузях цього життя. Усі ці думки одна за одною швидко промайнули в моїй голові в цей перший день мого перебування в навчальному закладі доктора Стронга; я боявся викрити себе своїм виглядом чи необережним жестом, і коли до мене підходив хтось із моїх нових шкільних товаришів, я мимоволі відчував тремтіння в усьому тілі. Щойно закінчилися години навчання, я стрімголов вибіг із зали, боячись скомпрометувати себе в очах школи якоюсь незграбною відповіддю на дружній привіт чи запитання.

Але старий будинок містера Вікфілда цілюще вплинув на мене, коли я підійшов до ґанку зі своїми шкільними книжками під пахвою. Постукавши у двері, я відчув, що турботи мої помалу зникають. Пробираючись нагору до своєї затишної кімнати, я відчув, як важка тінь сходів спадає на мої тривожні сумніви й закриває моє колишнє життя. У кімнаті своїй просидів я, зубрячи уроки, до обіднього часу (класи в школі зазвичай закінчувалися ще о третій годині). Заходячи до їдальні, я був сповнений надії, що можу стати задовільнішим учнем.

Агнес сиділа у вітальні, чекаючи на свого батька, що його якийсь відвідувач ще затримував у конторі. Вона зустріла мене приємною посмішкою і спитала, як подобається мені школа. Я відповів, що школа подобається мені дуже, але першого разу, сказав я, мені трохи ніяково було за нових обставин.

— А ось ви ніколи не вчилися в школі? — спитав я. — Адже ж так?

— Та як же! Я вчуся щодня!

— Але ж ви вчитеся тут, удома.

— Тато не міг би відпустити мене, — відповіла вона, усміхаючись і похитуючи головою, — його господиня, ви ж знаєте, зав­жди повинна бути вдома.