О, Ем’лі! Бідолашна красуне! Яка картина постала переді мною, коли я уявляв її на чужому березі серед дітей, що нагадували їй давній щасливий час невинності! Їхнє лепетання змушувало її замислюватись і мріяти про скромне щастя бути матір’ю таких самих малят і дружиною бідняка, а море шуміло, повторюючи свій довічний приспів: «Не повернеш!»
— Коли стало ясно, що нічого не можна зробити, міс Дартль...
— Хіба я не наказувала вам не звертатися до мене? — сказала вона зневажливо і гнівно.
— Ви зверталися до мене, міс, — відповів він. — Прошу пробачення. Але мій обов’язок — коритися.
— Виконуйте свій обов’язок, — відказала вона. — Закінчуйте ваше оповідання та йдіть геть!
— Коли стало зрозуміло, — продовжив він з безмежною пошаною і покірним уклоном, — що її не можна відшукати, я поїхав до містера Джеймса, до того місця, куди він наказував мені адресувати листи, і розповів йому, що трапилося. Ми обмінялися думками, і я відчув необхідним, для збереження своєї гідності, залишити службу в нього. Я міг терпіти і справді терпів багато неприємностей від містера Джеймса, але цього разу він занадто образив мене. Я знав нещасливі незгоди між ним і його матір'ю і передчував, якими великими мусять бути її побоювання, тому насмілився повернутися до Англії і розповісти...
— За гроші, які я йому заплатила, — зазначила міс Дартль, звертаючись до мене.
— Цілком так, мем... і розповісти, що я знав. Більше, здається, — сказав містер Літтімер після короткого вагання, — мені нічого невідомо. Тепер я без служби і був би дуже радий знайти для себе якесь респектабельне місце.
Міс Дартль глянула на мене, немов бажаючи довідатися, чи не хочу я поставити якесь запитання. Я згадав у цю хвилину про одну обставину і тому сказав у відповідь:
— Хотів би я довідатися від цієї... істоти, — я не міг змусити себе вимовити ввічливіше слово, — чи вони перехопили листа, який був надісланий їй з дому, або ж він гадає, що лист справді дійшов до неї.
Він лишався спокійним і мовчазним, уп’явши очі у землю і схрестивши пальці обох рук.
Міс Дартль зневажливо обернула до нього голову.
— Прошу пробачення, міс, — сказав він, пробуджуючись від своєї задумливості, — хоч я ваш покірний слуга, але в мене є своя гордість. Містер Копперфілд і ви, міс, люди різні. Якщо містер Копперфілд хоче довідатися про щось від мене, то я дозволю собі нагадати містерові Копперфілду, що він може звернутися до мене з запитанням. Я мушу зберегти свою гідність.
Після хвилинної боротьби з самим собою, я глянув на нього і сказав:
— Ви чули моє запитання. Вважайте його зверненим до себе, якщо хочете. Яка буде ваша відповідь?
— Сер, — сказав він, рознімаючи і знову з’єднуючи кінці пальців. — Я не можу вам дати прямої відповіді. Зраджувати довіру містера Джеймса заради його матері — зовсім не те, що зраджувати його заради вас. Я гадаю, що малоймовірно, аби містер Джеймс заохочував отримання листів, які могли б посилювати поганий настрій і незадоволення, але від подальших розпитувань, сер, я хотів би бути звільненим.
— Це все? — спитала міс Дартль мене.
Рухом руки я дав зрозуміти, що більше не маю що сказати.
— За винятком, можливо, — додав я, помітивши, що він збирається йти, — того, що я цілком розумію участь цього негідника в усій історії та порадив би йому не з'являтися на міських вулицях, бо я маю намір повідомити про це ту чесну людину, яка заступала нещасній батька в її дитинстві.
Він спинився, щойно почав я говорити, і слухав мене зі звичайним непорушним спокоєм.
— Дякую, сер. Але ви пробачте мені, якщо я скажу, сер, що нема ні рабів, ні рабовласників у цій країні, і що людям не дозволено брати до своїх рук функції закону. Коли вони вдаються до такого, то це небезпечніше для них самих, аніж для інших. Тому я зовсім не боюся ходити куди схочу.
Після цього він ввічливо вклонився мені, потім — міс Дартль і вийшов через арку за стіну з гостролистом, тим самим шляхом, яким з’явився. Міс Дартль і я деякий час мовчки дивилися одне на одного. Вираз її обличчя був такий самий, як і тоді, коли вона покликала того чоловіка.
— Крім того, він каже, — зазначила вона, і губа її трохи здригнулася, — що його господар, як чути, їздить тепер берегами Іспанії, а потім збирається віддатися своїй пристрасті до мореплавства, поки це йому не набридне. Але це зовсім нецікаво для вас. Між цими двома гордими особами — матір’ю і сином — провалля тепер ще більше, ніж раніше. Нема майже ніякої надії, що колись зникнуть їхні нещасні незгоди; в обох характери однакові, і час робить їх ще більш впертими та непохитними. Звичайно, і це зовсім нецікаво для вас, але це вступ до того, що я хочу сказати вам. Цей диявол, з якого ви робите янгола, — я кажу про нікчемне дівча, яке він відшукав у прибережному намулі, — тут вона пильно глянула на мене своїми чорними очима і гнівно підвела палець, — вона, можливо, ще жива; бо, здається мені, деякі низькі істоти нелегко вмирають. Якщо вона справді жива, то ви схочете, щоб така коштовна перлина була відшукана і взята під опіку. Цього й ми бажаємо для того, щоб він більше не зазнавав небезпеки стати знову її здобиччю. У цьому в нас з вами спільні інтереси; і ось чому я, хоч і бажаю їй усякого лиха, що його здатна відчути така груба істота, послала за вами, аби повідомити вас про все, що ви чули.
Читать дальше