Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Про Ем’лі?

Він судомно притиснув руку до рота, зблід і пильно глянув на мене.

— Невідомо, де вона, але вона вже не з ним.

Він мовчки слухав мою розповідь. Я добре пригадую вираз гідності, навіть краси, якими вразило мене його терпляче і суворе обличчя, коли він сидів, опустивши очі і спершись лобом на руку. Він не переривав мене жодним запитанням і мовчки вислухав все до кінця. Здавалося, він увесь цей час стежив тільки за її постаттю, і будь-який інший образ зникав з його уяви.

Коли я завершив розповідь, він закрив рукою очі і продовжував зберігати глибоку мовчанку. Я тим часом розкрив вікно і розглядав квіти.

— Якої ви думки про це, мастере Деві? — спитав він нарешті.

— Я гадаю, що вона жива, — відповів я.

— Не знаю. Може, перший удар був занадто міцний, її палке серце... Вона зав­жди так любила говорити про блакитну воду. Чи могла вона подумати, що знайде в ній свою могилу.

Він вимовив це задумливим, тихим, моторошним голосом і пройшовся по кімнатці.

— А все ж таки, — додав він, — мастере Деві, я відчуваю, що вона жива. Щось говорить мені, уві сні та наяву, що я знайду її. Ця надія додавала мені сил і гнала мене шукати далі. Не вірю, щоб надія обдурила мене. Ні, Ем’лі жива!

Він твердо притиснув руку до столу, і рішучим стало його засмагле обличчя.

— Моя племінниця, Ем’лі, жива, сер! — з певністю сказав він. — Не знаю, звідки я довідався про це і як, але щось каже мені — вона жива.

З таким натхненням вимовив він це. Я почекав кілька секунд, щоб дати йому змогу вислухати мене з непідробною увагою, потім виклав йому заходи, що їх обміркував минулої ночі й визнав за потрібне вжити в даному випадку.

— Ну, мій любий друже... — почав я.

— Дякую, дякую, милостивий сер, — сказав він, хапаючи обома руками мою долоню.

— Дуже ймовірно, що вона повернеться до Лондона, бо де ще їй зручніше ховати своє нещастя від цікавих очей, як не в цьому бурхливому місті; іншої мети в неї бути не може, якщо вона тільки не має наміру поверну­тися додому.

— Вона нізащо не повернеться додому, — сказав він, насуплено похитуючи головою. — Якби вона пішла від нього зі своєї власної волі, тоді, можливо, вона хотіла б повернутися, але тепер вона нізащо не повернеться, сер.

— Якщо вона приїде сюди, — вів я далі, — то я знаю тут одну особу, яка скоріше за всіх здатна відшукати її. Чи пригадуєте ви... вислухайте мене з твердістю, не забувайте своєї високої мети... Чи пригадуєте ви Марту?

— З нашого містечка?

Вираз його обличчя був для мене вичерпною відповіддю.

— Чи ви знаєте, що вона тепер у Лондоні?

— Я зустрічав її на вулицях, — відповів він, здригнувшись.

— Але ви не знаєте, — сказав я, — що Ем’лі за допомогою Гема зробила їй добро задовго до своєї втечі з дому. Ви також не знаєте, що однієї ночі, коли ми з вами зустрілися на вулиці і розмовляли в корчмі, ця жінка підслуховувала нас біля дверей.

— Мастере Деві! — здивовано вигукнув він. — Тієї ночі, коли йшов такий страшний сніг?

— Саме тієї ночі. Я ніколи не бачив її відтоді. Попрощавшись з вами, я пішов слідом за нею, щоб поговорити, але вона зникла. Я не хотів тоді казати вам про неї, не хотів і тепер, але вона — та особа, яка може нам допомогти, і з якою слід зв’язатися. Чи ви розумієте?

— Дуже добре, сер, — відповів він.

Ми розмовляли майже пошепки.

— Ви кажете, що зустрічали її. Чи ви гадаєте, що зможете знайти її? Бо я можу сподіватися тільки на щасливий випадок.

— Здається мені, мастере, я знаю, де її шукати.

— Вже темно. Чи не слід нам зараз спробувати відшукати її, коли ми вдвох?

Він погодився і почав збиратись. Я удав, ніби не помічаю, що він робить. А він дбайливо прибрав свою маленьку кімнату, приготував свічку, постелив ліжко і нарешті витяг з шухляди капелюшок і одну з суконь племінниці (пригадую, я кілька разів бачив її в ній), яка лежала акуратно згорнута серед іншого вбрання, та обережно поклав на стілець. Він ані словом не натякав на ці речі, і я теж. Немає сумнівів, що він щовечора робив ці приготування.

— Був час, мастере Деві, — сказав він, ідучи по сходах разом зі мною, — коли я вважав цю дівчину, Марту, майже брудом під ногами моєї Ем’лі. Хай бог пробачить мені, тепер все змінилось.

У дорозі я спитав його про Гема, почасти, щоб підтримати розмову, а почасти, щоб задовольнити свою цікавість. Містер Пеготті відповів майже тими самими словами, як і раніше, що Гем усе той самий, «старанно працює і не дбає про своє життя; але ніколи не скаржиться, і всі люб­лять його!»