Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Я спитав, якої він думки про стан душі Гема, які той має наміри з огляду на причину їхньої біди? Чи вважає він цей стан небезпечним? Що, приміром, зробить Гем, на його думку, якщо випадково зустрінеться зі Стірфорсом?

— Не знаю, сер, — відповів він. — Я часто думав про це, але все одно нічого не знаю.

Я нагадав про ранок після її втечі, коли ми всі втрьох зібралися на морському березі.

— Чи пригадуєте ви, — сказав я, — який дикий погляд кинув він на море, кажучи, що «усьому кінець»?

— Авжеж, пригадую, — промовив він.

— Що хотів він цим сказати, як ви думаєте?

— Мастере Деві, — відповів він, — тисячу разів ставив я собі це запитання і жодного разу не знаходив відповіді. Дивно, парубок він скромний, а все ж таки я не наважуюся спитати його про це. Ніколи жодного неввічливого слова він не казав, та навряд чи й тепер скаже; але нічим не можна виміряти глибини його думок. Це — велика глибочінь, сер, і я не можу побачити дна.

— Ваша правда, — сказав я, — і це теж частенько турбувало мене.

— Мене також, мастере Деві, — відгукнувся він. — Запевняю вас, це турбувало мене ще більше, ніж його відчайдушні подорожі в море. Дуже він змінився. Не знаю, чи зможе він вчинити злочин за будь-яких обставин, але краще цим обом чоловікам триматися на відстані один від одного.

Ми ввійшли до Сіті через Темпл. Більше він ані слова не казав, а йшов поруч зі мною, віддавшись єдиній меті свого життя, і був такий зосереджений на одній думці, що його постать здавалася самотньою навіть у великій юрбі. Ми опинилися поблизу Блекфраєрського мосту, коли він раптом обернувся і показав на самотню жіночу постать, яка посувалася по протилежному боку вулиці. Я відразу впізнав її — цю постать ми й шукали.

Ми перейшли на другий бік і йшли назирці за нею, коли мені раптом спало на думку, що легше буде зворушити серце бідолашної дівчини, коли ми будемо говорити з нею в спокійнішому місці, де немає юрби, і де на нас звертатимуть менше уваги. Тому я порадив моєму супутникові не починати розмови тут, а стежити за нею; цим одночасно я задовольняв невиразне бажання знати, куди вона йде.

Він погодився, і ми пішли за нею на певній відстані, не випускаючи її з очей, але й не підходячи занадто близько, бо вона часто озиралася. Коли вона спинялася послухати якийсь оркестр, ми спинялися також.

Вона йшла довго. І крок за кроком йшли ми за нею. Видно було з її ходи, що вона прямувала до якогось певного пункту призначення; те, що вона постійно трималася залюднених вулиць, та якась дивна таємничість цієї прогулянки — все це спонукало мене не відмовлятися від мого першого наміру. Нарешті вона завернула до якоїсь похмурої темної вулиці, де юрби не було. Я сказав:

— Тепер ми можемо почати розмову.

І ми пішли за нею прискореним кроком.

Ми були тепер у Вестмінстері. Нам довелося повернути назад, щоб слідкувати за нею, бо вона раптом пішла у протилежному напрямку. Віддалившись від світла і галасу головних вулиць, Марта спрямувала свій шлях до Вестмінстерського абатства. Звільнившись від двох потоків юрби, які переходили міст в різних напрямках, вона пішла так швидко, що ми опинилися на вузькій прибережній вулиці поблизу Мілбенка, перш ніж встигли наздогнати Марту. У цю хвилину вона перейшла через вулицю, ніби бажаючи уникнути кроків, які чула поблизу себе. Жодного разу не озирнувшись, вона поспішала вперед і вперед.

Блиск ріки, що її видно було крізь темні ворота, де на ніч переховували кілька фургонів, змусив мене затримати кроки. Я мовчки підштовхнув свого супутника, і ми вирішили не переходити вулицю, а пішли вперед по іншій стороні, мовчки тримаючись у тіні будинків, якомога ближче до Марти.

Там була, та є ще й тепер, коли я пишу, маленька зруйнована дерев’яна будівля — мабуть, стара покинута халупка перевізника. Вона стояла в тому самому місці, де закінчується вулиця і де шлях проходить поміж низкою будинків і річкою. Дійшовши до цієї будки і побачивши перед собою воду, Марта спинилася, немовби прийшла до пункту призначення, потім поволі почвалала вздовж ріки, пильно вдивляючись у воду.

Всю дорогу я гадав, що ця жінка йде до якогось будинку, і несвідомо плекав надію, що цей будинок має якесь відношення до Ем’лі. Але мерехтливе світло ріки, що виблискувало за ворітьми, навіяло мені інстинктивну думку, що далі ми не підемо.

Все довкола здавалося похмурим цієї ночі; навряд чи ще якесь місце біля Лондона має більш сумний і мертвенний вигляд. Не було ні верфей, ні будинків біля пустельної дороги поблизу великої чорної тюрми. Каламутна канава омивала своїми брудними хвилями мури цієї будівлі. Тільки груба трава і жорсткі кущі росли на цьому пустирі. В одному місці видно було скелети будинків — ці споруди були нерозумно початі, і судилося їм зогнити незакінченими. У другому земля була закидана покрученим іржавим залізним мотлохом, паровими казанами, колесами, трубами, пічками, веслами, якорями, водолазними ковпаками, крилами млинів і різними іншими речами, що й назви їхньої я не знаю. Всі ці сліди якоїсь невдалої спекуляції вгрузли в землю від власної ваги і неначе марно намагалися сховатися в поросі від сторонніх поглядів. Над річкою лунав стукіт, і серед темної ночі віхтями вилітали іскри з кузень. Здавалося, вони хотіли розбурхати довкола себе все, за винятком важкого диму, який безперервно виходив з димарів. Грузькі криві стежки біля старих дерев’яних стовпів, укритих якоюсь гнилою зеленою волокнистою речовиною і оголошеннями про нагороди за врятування потопельників, проходили через брудний намул до низького берега ріки. Ходила легенда, ніби біля цього місця була яма, куди під час великої чуми скидали трупи, і здавалося, що отруйне повітря розходилося по всій місцевості. А може, ця околиця помалу набрала такого кошмарного вигляду через те, що забруднена ріка час від часу виходила з берегів.