Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Чи не будете ви, сер, люб’язні зайти до нас і поговорити з міс Дартль?

— Хіба міс Дартль послала за мною? — спитав я.

— Не сьогодні, сер, але то байдуже. Міс Дартль два чи три вечори тому помітила, що ви пройшли повз наш будинок, і наказала мені сидіти з шитвом на ґанку та чекати, доки ви пройдете знову, щоб попросити вас зайти.

Я повернувся і дорогою спитав свою провідницю, як почувається місіс Стірфорс. Покоївка відповіла, що її пані постійно хвора і нечасто виходить зі своєї кімнати.

Коли ми ввійшли, мені вказали на сад, де була міс Дартль. Залишений на самоті, я мусив особисто оголосити про свою присутність. Молода леді сиділа на лаві в кінці тераси, звідки розгортався краєвид великого міста. Вечір був хмарний, якесь бліде світло сяяло на небі; немов покривлений, відкривався в далечині пейзаж, і де-не-де якісь більші будівлі випиналися на тлі зловісного сяйва. Здалося мені, що таке тло цілком пасує цій понурій жінці.

Вона помітила моє наближення і підвелася мені назустріч. Здалася вона тоді мені ще більш блідою і худорлявою, ніж під час нашої останньої зустрічі — її полум’яні очі блищали яскравіше, і шрам вимальовувався ще різкіше.

Наша зустріч була не дуже ніжною. Після останнього побачення ми розійшлися, гніваючись одне на одного. Її обличчя виявляло зневагу, яку вона не намагалася приховати.

— Мені доповіли, що ви бажаєте поговорити зі мною, міс Дартль, — сказав я, зупиняючись перед нею і спершись рукою на спинку лави.

Горда леді знаком запросила мене сісти, але я відмовився від цієї честі.

— Скажіть, будь ласка, чи знайшли ви цю дівчину? — спитала міс Дартль.

— Ні.

— А проте вона втекла!

Я помітив, що її тонкі губи тремтять, наче жадають висловити бідолашній докір.

— Втекла? — повторив я.

— Так. Від нього, — сказала вона, зареготавшись. — Якщо її досі не знайшли, то, може, ніколи й не знайдуть. Можливо, вона вже померла.

При цьому погляд її змальовував таку погордливу жорстокість, якої ніколи не бачив я на жодному обличчі.

— Бажання смерті, — сказав я, — може бути наймилосерднішим вашим бажанням щодо цієї нещасної дитини. Я радий, що час пом'якшив ваші почуття, міс Дартль.

Вона не вдостоїла мене відповіді; натомість, обернувшись до мене і знову саркастично засміявшись, вона промовила:

— Друзі цієї чудової і покривдженої юної леді є і ваші друзі. Ви їхній оборонець і захисник їхніх прав. Чи хочете ви знати, що відомо про неї?

— Так, — сказав я.

Вона підвелася, злобно посміхаючись, відступила на кілька кроків до оповитої гостролистом стіни, що відділяла цей моріжок від палісадника, і крикнула гучним голосом, немовби кличучи якогось брудного звіра:

— Сюди!

Глянувши на мене через плече з тим самим виразом, вона додала:

— Ви, звичайно, зараз стримаєте пориви шляхетного заступництва або помсти, містере Копперфілд?

Я схилив голову, не знаючи, що на думці в цієї жінки.

— Сюди! — гукнула вона знову.

Вона повернулася в супроводі респектабельного містера Літтімера, який, аніскільки не гублячи своєї респектабельності, вклонився мені і став позаду міс Дартль. Її демонічна поваба, — почуття тріумфу, у якому, як не дивно, було щось жіноче і привабливе, коли ця горда красуня схилилася на лаву між нами, — була гідна жорстокої принцеси з казки.

— Ну, — владно сказала вона, не вшановуючи його поглядом, і торкнулася своєї тремтливої давньої рани, можливо, більше з задоволенням, ніж із болем. — Розкажіть містерові Копперфілду про цю втечу.

— Містер Джеймс і я, мем...

— Не звертайтеся до мене, — обірвала вона, насупивши брови.

— Містер Джеймс і я, сер...

— І до мене, будь ласка, — сказав я.

Містер Літтімер, зовсім не розгубившись, низьким уклоном дав зрозуміти, що все приємне нам — приємне і йому. Він сказав:

— Містер Джеймс і я були за кордоном з цією молодою жінкою, відколи вона залишила Ярмут під опікою містера Джеймса. Ми побували в різних місцевостях і побачили чимало чужих країн. Ми побували у Франції, Швейцарії, Італії — одним словом, майже всюди.

Він глянув на спинку лави, немовби до неї звертаючи свою мову, і тихо тарабанив пальцями по дереву, ніби стукав по клавішах німого фортепіано.

— Містер Джеймс був надзвичайно прив'язаний до цієї молодої жінки і значно більш спокійний і задоволений своїм становищем, ніж будь-коли відтоді, як я перебував у нього на службі. Молода жінка виявилася дуже здібною і швидко навчилася чужих мов; у ній неможливо було впізнати колишню сільську дівчину. Я помітив, що де б ми не з'являлись, усі на неї дивилися з захопленням.