Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Вона охопила руками шию доктора, і сиве його волосся змішалося з пишними каштановими кучерями молодої жінки.

— О, пригорни мене до свого серця, мій чоловіче! Ніколи не відганяй мене. Не думай і не говори про якусь нерівність між нами, бо вся ця нерівність полягає хіба що в безлічі моїх хиб. О, пригорни мене до свого серця, мій чоловіче, бо любов моя тверда, як скеля, і так само непохитна.

У мовчанні, яке настало слідом за цим, бабуся моя поважно підійшла до містера Діка, не поспішаючи обійняла його і гучно поцілувала. І це було дуже щасливою обставиною для нього, бо врятувало його від небезпеки скомпрометувати себе; я помітив, як він у цю хвилину хотів уже підстрибнути, щоб належним чином виявити свою радість.

— Ви дуже видатна людина, Діку! — сказала моя бабуся тоном найщирішого схвалення. — Не намагайтесь удавати, ніби ви не варті такої думки, я знаю вас краще.

Вона схопила його за руку, кивнула мені головою, і ми втрьох тихо вибралися з кімнати та пішли додому.

— Міцний удар для нашого військового друга, як не крути! — сказала моя бабуся по дорозі. — Я тепер спокійніше можу спати, навіть якби не мала інших причин радіти.

— Боюся, що вона впала в цілковитий розпач, — сказав містер Дік тоном глибокого співчуття.

— Оце так! Чи ви колись бачили крокодила в розпачі? — спитала моя бабуся.

— Навряд чи я будь-коли бачив крокодила, — смиренно відказав містер Дік.

— Ніколи б не було такої історії, якби не ця стара шкапа, — енергійно зазначила моя бабуся. — Дуже бажано, щоб деякі матері лишали своїх дочок самих після шлюбу і не так палко любили їх. Вони начебто гадають, що зробили величезну ласку бідолашній юній жінці, народивши її на світ, — прости мене, боже, — немовби їх просили народжувати! І за це вимагають винагороди — цілковитої волі звести свою дитину зі світу. Що ти думаєш про це, Троте?

Я думав про все, що було сказано. Думками я ще повертався до деяких слів, що чув їх у докторовому кабінеті. «Нема в шлюбі нерівності більшої, ніж несхожість у намірах і думках», «перший помилковий порив недосвідченого серця», «моя любов тверда, як скеля». Але ось ми підійшли до дому; зім'яте листя лежало під ногами, і дув осінній вітер.

Минуло близько року після мого одруження, якщо тільки не зраджує мене пам'ять, не зовсім міцна на числа. Якось увечері я повертався додому після самотньої прогулянки, обмірковуючи книжку, яку я тоді писав (успіх мій все збільшувався внаслідок моєї завзятої праці, і в той час я писав свій перший роман). Проходив я повз будинок місіс Стірфорс, що траплялося зі мною досить часто відтоді, як я оселився в Гайгеті. Я намагався уникати наближення до цього місця, коли мав можливість іти іншим шляхом, але складно було його знайти, не роблячи великого гаку, і тому я часто ходив цією дорогою.

Поспішно йдучи повз цей будинок, я ніколи не дозволяв собі глянути на нього більше ніж один раз. Вигляд цієї будівлі зав­жди був похмурий і сумний. Вікна жодної з кращих кімнат не виходили на дорогу; вузькі старомодні вікна з важкими рамами, які ніколи не були привітними, тепер здавалися суворими, щільно і назавжди зачиненими. Через брукований майданчик крита галерея вела до входу, яким ніхто не користувався; сходи освітлювалися з круглого вікна, яке, дивно відрізняючись від усіх інших, одне тільки лишалось не темним; але й тут усе було в цілковитому занепаді. Не пам'ятаю, чи помічав я колись світло в цьому будинку. Хтось чужий на моєму місці, мабуть, подумав би, що за стінами лежить труп якогось бідолашного бездітного волоцюги. Якби ця місцевість була для мене зовсім незнайома, то, мабуть, спостерігаючи цю незмінну будівлю, я тішив би себе вигадками дотепних гіпотез щодо неї.

У будь-якому разі, я намагався думати про це якомога менше. Але душа моя не так легко проходила повз те місце, як тіло; і вигляд цієї похмурої будівлі пробуджував у мені цілий ряд смутних думок. Саме цього вечора черга таких думок, перемішаних зі спогадами дитинства, мріями юнацтва, привидами напівсформованих надій, тьмяними тінями розчарувань, які ледь-ледь вирізнялись у моїй свідомості, з амальгамою досвіду та фантазій, повільно проходила через мій мозок. Віддавшись темним думкам, машинально продовжував я свій шлях. Раптом голос, що залунав біля мене, змусив мене здригнутися.

То був жіночий голос. Я незабаром впізнав, що то говорила маленька покоївка місіс Стірфорс, яка носила раніше блакитні стрічки на своєму чепчику. Тепер вона зняла їх, очевидно для того, щоб пристосувати свою зовнішність до зміненого вигляду будинку; чепчик її був прикрашений двома бантами скромного коричневого кольору.