Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Лагідне обличчя доктора, його здивування, душевне благородство, яке позначалося в позі його дружини, ніжна участь містера Діка, серйозний тон, яким бабуся вимовила: «І цю людину звуть божевільною!» — все це так жваво вимальовується перед моїми очима, ніби відбувається в ту саму хвилину, як я пишу ці рядки.

— Докторе! — сказав містер Дік. — Що тут у вас трапилось? Гляньте-но сюди!

— Енні! — скрикнув доктор. — Біля ніг моїх! Чи це можливо, люба моя?

— Так! — сказала вона. — Я прошу і благаю нікого не залишати цю кімнату. О, мій чоловіче і батьку, поклади край цьому довгому нестерпному мовчанню! Нехай з’ясується нарешті, що сталося між нами.

До місіс Марклгем, тим часом, знову повернувся дар мови і, очевидно, сповнена фамільної гордості і материнського гніву, вона скрикнула:

— Енні, негайно підведись і не ганьби своїх родичів принизливою поведінкою, якщо не хочеш, щоб я тут-таки збожеволіла!

— Мамо, — відповіла Енні. — Не витрачайте марно слів, бо я звертаюся до свого чоловіка, і навіть ви тут — ніхто.

— Ніхто? — вигукнула місіс Марклгем. — Це я ніхто? Дитина з глузду з’їхала. Ах, дайте мені води!

Але я так був зайнятий доктором і його дружиною, що не звернув уваги на це прохання, яке й на інших не справило жодного враження. Місіс Марклгем пихкала, витріщала очі і махала віялом.

— Енні! — сказав доктор, ніжно взявши за руки свою дружину. — Люба моя, якщо в нашому подружньому житті сталась якась неминуча зміна, то, звичайно, не тебе в цьому можна винуватити. Провина моя і тільки моя. Жодної зміни немає в моїй любові, в моїй повазі до тебе, в моєму обожнюванні. Я хочу зробити тебе щасливою. Я щиро люблю і шаную тебе. Підведись, Енні, прошу тебе.

Але вона не підводилася. Кілька секунд дивилася вона на свого чоловіка мовчки, потім ближче притулилася до нього, сперлася рукою на його коліно, опустила голову на руку і, звертаючись до присутніх, сказала:

— Якщо є тут друг, який може сказати хоч одне слово за мене або за мого чоловіка; якщо є тут хоч один друг, який може одним словом розвіяти підозри, що іноді закрадаються в моє серце; якщо є тут друг, який шанує мого чоловіка і відчуває хоч найменшу приязнь до мене, друг, який знає хоч найменші обставини, що можуть пояснити наше становище, — я благаю цього друга говорити.

Запанувала глибока тиша. Після короткого, але болючого вагання, я наважився порушити її.

— Місіс Стронг, — сказав я, — мені відома одна обставина, про яку я мовчав досі, бо про це настійно просив мене доктор Стронг. Але, здається мені, я погано розумів би правила благородства і делікатності, якби вирішив зберігати цю таємницю і надалі; ваше прохання звільняє мене від даного слова.

Вона на хвилину обернула до мене своє обличчя, і я відчув, що вчиняю правильно. Але я не міг би встояти проти її благального погляду, якби навіть певність моя була не така міцна.

— Наше майбутнє щастя, — сказала вона, — можливо, перебуває в ваших руках. Я сподіваюся, що ви нічого не приховаєте. Що б не сказали ви чи хтось інший, я заздалегідь певна, що моя думка про золоте серце мого чоловіка не зміниться. Коли ж ви боїтесь образити особисто мене, то заспокойтесь; я потім говоритиму за себе перед своїм чоловіком і перед богом.

Після такого прохання я вже не визнав за потрібне просити спершу дозволу в доктора; я докладно переповів фатальну сцену, що відбувалась у цій самій кімнаті; щоправда, я по змозі пом'якшував грубі вислови Урії Гіпа. Здивування місіс Марклгем, різкі, пронизливі вигуки, якими вона переривала мою розповідь, — цього й змалювати не можна.

Коли я закінчив, Енні кілька секунд мовчала, опустивши голову, як і раніше. Потім вона схопила руку доктора (він сидів так само, як ми його побачили, увійшовши до кабінету), притиснула її до грудей і поцілувала. Містер Дік обережно підвів Енні. Спираючись на його руку, вона стояла, не відводячи очей від свого чоловіка.

— Все, що відбувалось у моїй душі, відколи я вийшла заміж, — сказала вона тихим, покірливим, ніжним голосом, — все це я відверто висловлю тепер. Після того, про що я довідалася, мені неможливо жити, зберігаючи в серці своєму будь-яку таємницю.

— Ні, Енні, — лагідно сказав доктор, — я ніколи не мав сумніву в тобі, дитя моє. Не треба, справді, не треба, люба моя!

— Ні, дуже треба, — відповіла вона тим самим тоном, — дуже треба мені відкрити серце перед душею шляхетною, правдивою, яку я рік у рік, день у день люблю і шаную дедалі більше, хай небо буде мені свідком!