Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Вже у присмерку підійшли ми до котеджу. Місіс Стронг щойно повернулася з саду, де містер Дік усе ще вовтузився зі своїм ножем, допомагаючи садівникові стругати кілочки. Доктор був зайнятий з якимсь відвідувачем у кабінеті, але місіс Стронг запевняла, що гість незабаром піде геть, і просила нас почекати. Ми пішли з нею до вітальні і сіли біля темного вікна. Не могло бути й мови про будь-які церемонії при відвідуванні таких давніх друзів і сусідів, як ми.

Не встигли ми й кількох хвилин посидіти там, як до кімнати вбігла з газетою в руці місіс Марклгем, яка зав­жди була чимсь стурбована. Тепер у неї явно не вистачало подиху.

— Боже мій, Енні, чому ти не сказала мені, що в кабінеті є чужі? — скрикнула місіс Марклгем.

— Мамо, — спокійно відповіла та, — хіба ж я знала, що це вас цікавить?

— Хіба ж вона знала! — вигукнула місіс Марклгем, падаючи на канапу. — За все своє життя ніколи я не переживала нічого подібного!

— Отже, ви були в кабінеті, мамо? — спитала Енні.

— Чи я була в кабінеті? — урочисто проказала мати. — Авжеж, була! Я застала цю наймилішу людину — чи можете уявити собі мої почуття, міс Тротвуд і Девіде? — у той самий момент, коли він складав свій заповіт!

Її дочка швидко відвернулася від вікна.

— Він складав, моя люба Енні, — повторила місіс Марклгем, розгортаючи газету на колінах, наче скатертину, — свою останню волю і заповіт. Яка запобігливість і ніжне піклування цієї доброї істоти! Я повинна розповісти вам усе докладно. Я просто зобов’язана віддати належне голубчикові — так, він справжній голуб! — і розповісти вам усе докладно. Мабуть, вам відомо, міс Тротвуд, що в цьому будинку ніколи не запалюють свічок, доки очі, прикуті до газетного аркуша, не починають, одверто кажучи, рогом ставати. І що в цілому домі нема жодного крісла, де можна було б читати газету, тобто читати так, як я це розумію. Єдиний виняток — кабінет. От що привело мене туди, коли я помітила там світло. Я відчинила двері. Наш любий доктор був у товаристві двох ділових людей, очевидно, юристів, і всі вони втрьох сиділи за столом, і милий доктор тримав перо в руці. «Отже, джентльмени», — сказав доктор... Енні, любове моя, зверни увагу на кожне слово, — «сподіваюся, що тут ясно висловлена моя довіра до місіс Стронг і мій намір передати їй усе безумовно». Один з ділових людей відповів: «Усе безумовно». По цих словах я вигукнула з почуттям, яке цілком властиве серцеві матері: «Боже мій, вибачте!», кинулася геть і прибігла сюди через вузький і темний коридор, повз комору.

Місіс Стронг відчинила скляні двері, вийшла на веранду і спинилася там, притулившись до колони.

— Тепер скажіть, будь ласка, міс Тротвуд, і ви, Девіде, — мовила місіс Марклгем, машинально стежачи очима за дочкою. — Скажіть, чи не є такий вчинок відрадним і втішним? Чи не зворушливо бачити, як людина, сповна розуму, чинить таку річ? І чи не робить це честі великодушному серцеві доктора Стронга? Це лише показує, що я не помилялась ані на волосинку. Коли доктор Стронг вшанував мене візитом і просив у мене руки Енні, я сказала їй: «Люба моя, на мою думку, нема сумніву, що доктор Стронг забезпечить тебе, зробить більше ніж обіцяє».

У цю хвилину пролунав дзвоник, і ми почули кроки гостей, які йшли з дому.

— Тепер, без сумніву, все завершено, — сказала Старий Солдат, уважно прислухаючись до цих звуків, — мила людина підписала, приклала печатку і вручила папір кому слід. Душа його спокійна — і це чудово! Яка благородна душа! Енні, люба моя, я піду до кабінету з цією газетою, бо я ні на що не здатна, коли нема в мене новин. Міс Тротвуд, Девіде, прошу вас, ходімо! Треба тепер відвідати доктора.

Пригадую, що містер Дік стояв у темному кутку кімнати і складав свій ніж, коли ми пішли до кабінету слідом за допитливою тещею, і що бабуся люто терла собі ніс, бажаючи хоч трохи висловити свою злість проти нашого військового друга; але хто перший увійшов до кабінету, і як місіс Марклгем опинилась у своєму м'якому кріслі, і яким чином бабуся та я опинились удвох біля самих дверей (можливо, очі її були гостріші за мої, і вона тримала мене за руку) — цього я рішуче не пам’ятаю та навряд чи й знав колись. Але немає жодних сумнівів, що ми побачили доктора раніше, ніж він помітив нас; він сидів за столом, оточений своїми улюбленими фоліантами, що їх він із насолодою читав, спокійно підпираючи рукою голову. В цю хвилину до кабінету ввійшла місіс Стронг, бліда та тремтяча, містер Дік підтримував її однією рукою, а другу він поклав на плече доктора і змусив його підвести замріяні очі. Коли доктор підвів голову, дружина впала навколішки до його ніг, простягла до нього руки і подивилася на нього такими благальними очима, що їх я не зможу забути ніколи. Побачивши це, місіс Марклгем впустила газету, витріщила очі і взагалі дуже нагадувала собою ту різьблену постать, що її становлять на носі корабля, якому хочуть дати назву «Остовпіння». Все це я пригадую дуже добре.