Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Адже ви людина вчена, Тротвуде! — сказав містер Дік. — Дуже вчена людина. Ви знаєте, який доктор розумний і який великий чоловік? Ви знаєте, яку честь він зав­жди робив мені? Він мудрий, але не гордий! Завжди він смиренно співчуває бідолашному Дікові, дурному невігласу. Я написав його ім’я на клаптику паперу і прив’язав цей клаптик до повітряного змія, і пустив цього змія на небо, до жайворонків. Змій зрадів, що несе це ім’я, сер, і небо стало яснішим!

Я зробив йому велику приємність, від щирого серця сказавши, що доктор заслуговує нашої найглибшої пошани і найвищої похвали.

— А його прекрасна дружина — це зоря, — сказав містер Дік. — Промениста зоря! Я бачив її блиск, сер. Але, — він присунув до мене стілець і поклав руку мені на коліно, — хмари, сер... хмари...

У відповідь на його стурбований вигляд я набрав такого самого вигляду і похитав головою.

— Що це за хмари? — спитав містер Дік.

Він подивився на мене з такою напруженою увагою, що я намагався говорити якомога повільніше, зрозуміліше, немовби пояснював дитині.

— Між ними помітно якесь відчуження, — відповів я. — Їх роз'єднує якась нещаслива обставина. Це таємниця. Можливо, це походить від нерівності їхніх років. А може, воно виросло помалу від найнікчемніших і найдрібніших причин.

Після кожного мого речення містер Дік замислено кивав головою; потім деякий час він сидів мовчки; очі його не відривалися від мого обличчя, а рука все ще спиралася на моє коліно.

— Доктор не гнівається на неї, Тротвуде? — спитав він через деякий час.

— Ні. Він обожнює її.

— Тоді я знаю, в чому сила, хлопче! — вигукнув містер Дік.

При цьому він радо вдарив мене по коліну, відкинувся на спинку стільця і кумедно пересмикнув бровами — одним словом, я більше ніж будь-коли вважав, що він з'їхав з глузду. Потім обличчя його раптом знову набрало серйозного виразу, він знову нахилився до мене і сказав, витягши спершу свою хустинку з таким шанобливим виглядом, ніби ця хустинка справді уособлювала мою бабусю:

— Найдивовижніша жінка в світі, Тротвуде. Чому вона не зробила нічого, щоб поправити це діло?

— Ця справа занадто складна і делікатна, щоб до неї втручалася стороння людина, — відповів я.

— А чоловік розумний і вчений, — сказав містер Дік, торкаючись до мене пальцем. — Чому він не зробив нічого?

— З тієї ж причини, — відповів я.

— Тож я таки знаю, в чому сила, хлопче! — вигукнув містер Дік.

Він став переді мною і в якомусь несамовитому захваті почав кивати головою та вдаряти себе по грудях, аж доки зовсім не знемігся.

— Божевільний, сер, — сказав містер Дік, — придуркуватий, слабий на розум — одним словом, ваш покірний слуга, — тут він знову вдарив себе в груди, — може зробити те, що нездатні зробити розумні і вчені люди. Я зведу їх, хлопче. Спробую. На мене ніхто не розгнівається. Мені не стануть заперечувати. На мене не звернуть уваги, якщо я вчиню неправильно. Я лише містер Дік. А хто звертає увагу на Діка? Дік — ніщо! Тьфу!

І він зневажливо дмухнув, неначе хотів здмухнути самого себе з лиця землі.

Добре, що він встиг зайти так далеко в своїй одвертості, бо саме тут почули ми, що до садової хвіртки під'їздить екіпаж, в якому поверталися додому моя бабуся і Дора.

— Ні слова, хлопче! — прошепотів він. — Хай усе лихо впаде на Діка — придуркуватого Діка, божевільного Діка. Я вже давно думав, сер, що здогадуюся, в чому сила, а тепер я таки це второпав. Після того, що ви мені сказали, я вже цілком цього певний. Все гаразд.

Більше ні слова не казав містер Дік про цю справу; проте він аж півгодини, на превелике хвилювання моєї бабусі, семафорив мені руками й ногами, натякаючи, щоб я зберігав важливу таємницю.

На своє здивування, протягом кількох тижнів я нічого не чув про план містера Діка, хоч дуже цікавився успіхом його спроб. У висновку, до якого він дійшов, я помітив промінь здорового глузду — не кажу вже про чудову душу, що розкрилась у світлі цього випадку, бо це для мене не було новим явищем. Кінець кінцем, я почав думати, що при слабкому і нестійкому стані свого розуму він або забув про свій намір, або зовсім від нього відмовився.

Одного чудового вечора, коли Дора не хотіла йти з дому, ми з бабусею вдвох пішли до докторового котеджу. То було восени, коли парламентські дебати не каламутили вечірнього повітря. Запах листя під нашими ногами нагадував мені наш давній сад у Блендерстоні, і старе тяжке почуття немовби віяло на мене разом із подувами вітру.