Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Зважаючи на свій вік, я був одруженим хлопчиком. Я зазнав на собі доброго впливу того досвіду і переживань, що записані в цій розповіді. Якщо в багатьох випадках я чинив помилково, то джерелом моїх помилок була любов, яку я хибно розумів, або брак життєвого досвіду. Я пишу чисту правду, для мене нема і не може бути вигоди змінювати всупереч істині суть справи.

Отже, я взяв на себе самого всі клопоти і турботи сімейного життя, і не було мені з ким поділити їх. Ми жили, як і раніше, серед безладу, але я вже звик до нього і був дуже радий, що Дора вже не тривожилась і не нудьгувала. Як і колись, була вона весела і грайлива, як дитина, любила мене ніжно і була щаслива дитячими забавками.

Коли дебати в парламенті були особливо важкі, — тобто тривалі, бо нудними вони бували майже завжди, — і я повертався додому пізно, Дора зав­жди виходила мені назустріч, почувши в коридорі мої кроки. Без мене дитинка-дружина ніколи не лягала спати. Коли я був вільний від стенографічних вправ, що вартували мені стільки терпіння і праці, я вечорами працював над літературними творами, а Дора незмінно сиділа навпроти мене, як би пізно не було, і була такою тихенькою, що іноді мені здавалося, ніби вона спить. Але щоразу, як я підводив голову, блакитні очі її дивилися на мене з тією проникливою і спокійною увагою, про яку я вже говорив.

— Ох, який ти в мене невтомний хлопчик! — сказала Дора однієї ночі, коли я, замикаючи конторку, зустрівся з її очима.

— Яка ти невтомна дівчинка! — відповів я. — Це буде правильніше. Тобі треба йти спати, не чекаючи на мене, голубонько. Це занадто пізно для тебе.

— Ні, не відсилай мене спати! — благала Дора, підходячи до мене. — Будь ласка, не роби цього.

— Доро!

На моє здивування, вона заридала, поклавши голівку на моє плече.

— Ти нездужаєш, моя мила? Нещаслива?

— Ні. Цілком здорова і дуже щаслива! — відповіла Дора. — Але скажи, чи дозволиш ти мені лишатись і дивитись, як ти пишеш?

— Ну, що це за видовище для таких гарненьких оченят опівночі, — відповів я.

— Вони справді гарненькі? — відгукнулася Дора, сміючись. — Я така рада, що вони гарненькі!

— Маленька марнославна дружина! — сказав я.

Але то було не марнославство, то була тільки невинна радість, викликана моїм компліментом. Я це добре знав і раніше, ніж Дора сказала мені це.

— Коли ти вважаєш мої очі гарними, то скажи, що я завжди можу лишатися з тобою і дивитись, як ти пишеш! — мовила Дора. — А ти ж справді вважаєш їх гарними?

— Дуже гарними.

— Тоді дозволь мені зав­жди лишатись і дивитись, як ти пишеш.

— Боюся, що від цього вони не стануть яснішими, Доро.

— Ні, стануть! Бо, хлопчику мій розумненький, ти мене не забуватимеш і тоді, як буваєш повний своїх фантазій. Ти не образишся, коли я скажу щось дуже, дуже нерозумне?.. Ще менш розумне, ніж завжди? — питала Дора, зазираючи мені через плече просто в очі.

— Що це за дивна річ? — спитав я.

— Будь ласка, дозволь мені лагодити пера, — сказала Дора. — Мені треба щось робити всі ці довгі години, коли ти так пильно працюєш. Чи можу я лагодити пера?

Сльози мимоволі наповнюють мені очі при згадці про радість Дори, коли я сказав «так». Пізніше, коли я починав писати, вона вже регулярно щовечора сиділа на своєму звичайному місці, з величезною в’язкою пер на колінах. Тепер вона пишалася свідомістю того, що бере діяльну участь у моїй роботі, і раділа щоразу, коли мені потрібне було нове перо. Щоб зробити їй приємність, я міняв пера якомога частіше. І захоплення дитинки-дружини було для мене самого джерелом нових радощів. Траплялося також, що я давав їй переписати для мене одну чи дві сторінки якогось рукопису. Ось тоді Дора була в усій своїй славі! Готуючись до цієї великої праці, вона міняла фартушки, приносила з кухні ганчірки і навіть рушники, щоб витирати чорнила з пер, і щохвилини спинялася, щоб показати свою роботу Джіпові і посміятися разом з ним, немов Джіп розумів усі її думки і вчинки. Вона була цілком переконана, що праця її далеко не закінчена, якщо не підпише вона в кінці свого імені. І підписавшись, вона урочисто подавала свій твір мені на розгляд, і коли я голосно схвалював його, дитинка-дружина кидалася мені на шию, щиро радіючи. Всі ці спогади, прості й дрібні для інших, зворушливі для мене.

Незабаром вона дістала у свою власність ключі і почала без угаву дзеленчати по всьому будинку, походжаючи туди й сюди з маленьким кошиком, прив’язаним до її корсажа. Щоправда, ці ключі були тільки іграшкою для Джіпа, і нечасто мені щастило бачити замкненими місця, що до них належали всі ці ключі, але Дора була дуже рада, і я радів разом із нею. Вона була цілком задоволена цією фантастичною ознакою господарської розпорядливості, і ми обоє веселилися досхочу, немов господарювали в ляльковому будиночку, збудованому для дитячих розваг.