Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Я мав підстави вважати, що всі ці наші невдачі коштували нам значно більше, ніж треба було б сплатити за ряд блискучих перемог. З рахунку, що його подавав крамар, можна було дійти висновків, що ми маємо дивну звичку обмазувати коров’ячим маслом усю підлогу на нижньому поверсі — в такій величезній кількості вживався у нас цей продукт. Відтоді мені не довелося читати офіційних звітів департаменту внутрішніх мит, і я не знаю, чи там було вказане підвищення попиту на перець, але якщо наші закупівлі не вплинули на торгівлю цим товаром, то значить, багато сімей змушені були тоді зовсім відмовитися від уживання перцю. І найдивніше тут те, що я ніколи не бачив у своєму домі ні масла, ні перцю.

А щодо пралі, яка раз у раз віддавала під заставу різні речі з нашої білизни, а потім приходила до нас просити пробачення в не зовсім тверезому вигляді, то з ким такі речі не трапляються? Так само сталося з пожежною командою, коли у нас псувався димар, і на нас наговорював церковний сторож. Але особливе наше нещастя полягало в тому, що ми найняли служницю з непереборною пристрастю до міцних напоїв. З її милості буфетник з найближчої таверни подав мені довгенький рахунок з такими незрозумілими записами: «Кварта рому з лимонним соком (для місіс К.)»; «Півкварти джину з гвоздикою (для місіс К.)»; «Кухоль пуншу з м’ятою (для місіс К.)». Слова в дужках означали в скороченому вигляді прізвище моєї дружини, про яку, отже, почала гуляти слава, ніби це вона особисто підкріплює свої сили напоями такого роду.

Першим нашим подвигом на полі домашнього господарства був невеличкий обід на честь Тредльса. Я зустрівся з ним у місті і запросив його до себе того ж дня. Коли він погодився, я поспішив написати Дорі, що приведу з собою приятеля. Закінчивши роботу, ми з Тредльсом пішли пішки. Була чудова погода, і в дорозі ми розмовляли про моє сімейне щастя. Тредльс цілком захопився цією темою. Він сказав, що якби в нього був такий будиночок, а в будиночку — Софі, що чекає на свого чоловіка, то його радість була б цілковитою і повною.

Без сумніву, я не бажав кращої і милішої маленької дружини ніж та, що сиділа по той бік столу. Але коли ми сіли обідати, я дуже бажав, щоб для всіх нас було більше місця. Не знаю, як це воно виходило, але нам зав­жди було тісно, хоч ми жили лише вдвох, і при всьому тому зав­жди досить було місця, щоб губити кожну річ. Це, треба гадати, походило від того, що жодна річ не стояла в нас на своєму власному місці, за винятком хіба що китайської пагоди Джіпа, яка незмінно загороджувала головний вхід. І ось Тредльс так був притиснутий і китайською пагодою, і гітарою, і малюнками Дори, і моїм письмовим столом, що я не бачив для нього ніякої змоги орудувати виделкою. А проте він, як і завжди, мило протестував проти зауважень, що їх я робив з цього приводу.

— Тут океани простору, Копперфілде, — казав він. — Запевняю тебе, океани!

Ще одного мені дуже хотілося б: щоб Джіпові раз і назавжди заборонили гуляти по скатертині під час обіду. Вже сама його присутність на столі порушувала, до певної міри, правильний устрій в нашому господарстві, але Джіп, крім того, взяв собі за звичку залазити передніми лапами в сільничку чи в розтоплене масло. Того дня він був, очевидно, переконаний, що його зобов'язали тримати Тредльса в остраху; він гавкав на мого давнього друга і щохвилини атакував його тарілку з такою нестримною впертістю, що перевага в розмові за обідом лишилася виключно за ним.

І все ж таки я не робив жодних заперечень проти цього, бо я знав занадто чутливе серце Дори, яка готова була впасти у розпач від будь-яких замахів на привілеї її улюбленця. З тих самих міркувань я не зробив ані найменшого натяку на жахливий безлад, в якому було все в нашому домі. Тарілки без усякої видимої причини були в нас розкидані по підлозі, скляночки з оцтом, гірчицею, сіллю тощо стояли, як п’яні, і здавалося, що всі вони посварились між собою. А Тредльс був увесь оточений чашками, склянками і тарілками, немовби ми вирішили тримати його в облозі. Коли подали баранячу ногу, яку мені належало розрізати на відповідне число гарних скибочок, я здивовано запитував себе, чого це всі м’ясні страви набирають у нас таких неапетитних форм, і невже м'ясник взяв собі за правило постачати нам найпотворніших баранів, які лише існують на британських ринках. Але з цих міркувань я не висловив жодного.

— Що це в тебе у цій мисці, люба моя? — спитав я Дору.

Я не міг зрозуміти, чому Дора глянула на мене такими лукавими оченятами, ніби бажаючи поцілувати мене.