Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Навряд чи навіть дві юні пташки могли б менше знати домашнє господарство, ніж я й моя гарненька Дора. Ми взяли служницю, звичайно. Вона керувала нашим господарством. І досі в глибині душі я певний, що це була замаскована дочка місіс Креп. Жахливий час пережили ми за перебування Мері-Анни!

Її прізвище було Парагон [25] Paragon — ( англ.) зразковий. . Здавалося нам, коли ми наймали її, що характер служниці висловлений у цьому прізвищі. Вона мала рекомендацію довгу, як відозва; згідно з цим документом вона зналася на всіх господарських справах, про які я лише чув, і розуміла навіть такі речі, про які я й не чув ніколи. Вона була в квітучій порі життя, з обличчя повна, дебела і трохи сувора. Особлива відзнака Мері-Анни — постійна краснуха або пухирі, переважно на руках. Був у неї кузен-гусар з такими довгими ногами, що скидався на вечірню тінь. Його куртка була занадто вузька для нього, а сам він був занадто великий для нашого господарства. Наш маленький котедж ставав ще меншим від його постійної присутності. До того ж стіни в кімнатах були не досить товсті, і коли він проводив вечір у нашому будинку, ми зав­жди дізнавалися про його присутність з безнастанного гуркоту на кухні.

У рекомендації значилося, що наша неоціненна Мері-Анна — зразок тверезості та чесності. Тому я схильний гадати, що з нею скоївся несподіваний припадок, коли одного разу ми знайшли її в кухні під казаном для білизни, а нестачу чайних ложок поклали на совість чорнороба, який вивозив сміття з нашого будинку.

Але вона жахливо гнобила нас своїм авторитетом. Ми відчували нашу недосвідченість і неспроможні були дати собі раду. Вона була безжальна жінка і немилосердно поводилася з нами. Вона ж таки стала причиною нашої першої невеличкої сварки.

— Життя моє, — сказав я одного разу Дорі, — як ти гадаєш, наша Мері-Анна має якесь уявлення про час?

— Що таке, Доді? — спитала Дора, невинно підводячи очі від свого малюнка.

— Кохана моя, вже п’ята година, а ми мали обідати о четвертій.

Дора заклопотано глянула на годинник і натякнула, що він, здається, поспішає.

— Навпаки, любонько, — відповів я, глянувши на свій годинник, — він на кілька хвилин відстає.

Моя маленька дружина, щоб заспокоїти мене, сіла мені на коліна і провела олівцем риску посередині мого носа; та хоч це було і дуже приємно, але пообідати цим я не міг.

— Чи не думаєш ти, моя люба, — сказав я, — що краще було б тобі зробити зауваження Мері-Анні?

— О ні, будь ласка! Я не можу, Доді! — сказала Дора.

— Чому ні, кохана? — ніжно перепитав я.

— О, бо я така дурна гуска, — сказала Дора, — і вона це знає!

Але ця думка, на мій розсуд, зовсім не узгоджувалася з умовами правильного хазяйнування. Я трохи похнюпився.

— Ох, які погані зморшки у мого хлопчика на лобі, — сказала Дора і підкреслила їх олівцем; вона брала олівець в свої рожеві губки, щоб послинити його, і зосереджено працювала над розмальовуванням мого обличчя. Мимоволі я не міг не всміхнутись.

— От тепер ти добрий хлопчик! — сказала Дора. — Тобі значно більше личить сміятись!

— Але, кохана... — сказав я.

— Ні, ні, будь ласка, — скрикнула Дора, цілуючи мене, — не треба бути поганою Синьою Бородою! Не будь серйозним!

— Моя дорогоцінна дружинонько, — сказав я, — іноді ми повинні бути серйозними. Та ну ж бо! Сідай у крісло, поруч зі мною. Віддай мені олівця. Ось так. А тепер спробуймо поговорити розумно. Ти знаєш, серденько, — яку маленьку рученьку тримав я у своїй долоні, і яка крихітна обручка була на цьому ніжному пальчику! — ти знаєш, моя любове, що не зовсім зручно виходити з дому не пообідавши? Адже ж так?

— Н-н-ні! — пролепетала Дора.

— Люба моя, як ти тремтиш!

— Бо я вже знаю, що ти зараз лаятимеш мене! — жалісно вигукнула Дора.

— Душа моя, я хотів тільки переконати тебе.

— О, але ж переконувати ще гірше, ніж лаяти! — у розпачі скрикнула Дора. — Я не для того заміж виходила, щоб мене переконували. Коли ти збирався переконувати таке безпорадне дівча, як я, то слід було б сказати мені про це раніше, злий хлопче!

Я спробував утихомирити Дору, але вона відвернулася від мене, стріпувала кучерями і так часто повторювала «злий, злий хлопчику!», що я не знав, як і діяти. Розгубившись, я зробив кілька кроків по кімнаті та знову повернувся до Дори.

— Доро, серденько моє!

— Ні, я не твоє серденько! Адже ж ти шкодуєш, що одружився зі мною, інакше ти не переконував би мене, — відповіла Дора.

Таке безпідставне обвинувачення глибоко вразило мене, і я набрався сміливості говорити суворо.