Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Пеготті з’являється нам на допомогу і негайно береться до праці. Її праця полягає в тому, щоб чистити все, що тільки можна вичистити. Вона полірує все, що тільки можна полірувати, аж доки речі не починають блищати, як її власне чесне обличчя. І тепер іноді я бачу, як її самотній брат проходить уночі темними вулицями і пильно вдивляється в обличчя пішоходів. Я ніколи не розмовляю з ним у таку годину. Щоразу, коли його понура постать виходить наперед, я знаю надто добре, чого він шукає і що боїться знайти.

Чому Тредльс має такий урочистий вигляд, коли під кінець дня приходить за мною до палати (для форми я все ще іноді ходжу туди, коли є час)? Здійснення моїх юнацьких мрій наближається! Я беру дозвіл на шлюб!

Це — маленький, але дуже вагомий документ; Тредльс розглядає його на моєму столі з захватом і благоговінням. У ньому стоять імена Девіда Копперфілда і Дори Спенлоу у давно омріяному з'єднанні; і тут, в кутку, на наш союз дивиться цей батьківський заклад — управа гербових знаків, яка так шляхетно зацікавлена в різних перипетіях людського життя; і архієпископ Кентерберійський дарує нам своє благословення в друкованій формі, і робить це так дешево, як можна лише було сподіватися.

Тим не менш, я наче уві сні — в солодкому, щасливому, неймовірному сні. Я не можу повірити, що це справдиться, хоч і певний — всі перехожі, зустрічаючись зі мною на вулиці, добре знають, що післязавтра я маю одружитися. Проктор, який має привести мене до присяги, знає мене здавна, виконує свій обов'язок нашвидкуруч, і ми чудово розуміємо один одного, наче спілкуємось умовними масонськими знаками. Тредльсу тут нема чого робити, але він все ж таки приходить разом зі мною, як мій офіційний свідок.

— Сподіваюся, наступного разу ти прийдеш сюди, мій любий хлопче, — кажу я Тредльсу, — за такою самою справою, яка привела сюди мене, і сподіваюся, це буде зроблено швидко.

— Дякую за добрі побажання, мій любий Копперфілде, — відповідає він. — Я також сподіваюся на це. Велика втіха знати, що вона чекатиме на мене скільки завгодно часу, і що вона справді — наймиліша дівчина...

— Коли ти маєш зустріти її біля контори диліжансів? — запитую я.

— О сьомій, — каже Тредльс, поглядаючи на свій простий старий срібний годинник — той самий, що з нього він колись у школі витяг колесо, аби змайструвати водяний млинок. — Здається, в цей час приїздить і міс Вікфілд, чи не так?

— Трохи пізніше. Її диліжанс прибуває о пів на дев’яту.

— Кажу тобі, мій любий хлопче, — говорить Тредльс, — я майже так само щасливий був би, якби сам одружувався. Яка втіха, що все це приходить до такого щасливого кінця! Дуже дружньо та чуйно з твого боку запросити мою Софі брати участь у церемонії разом з міс Вікфілд, як подругу нареченої! Я зворушений до глибини душі, Копперфілде.

Я чую його голос, я потискаю йому руку, і ми розмовляємо, і гуляємо, і обідаємо, і таке інше, але я не вірю. Ні, це не може бути насправді!

Софі своєчасно прибуває до Дориних тіточок. У неї найприємніше обличчя — не так, щоб цілком гарне, але надзвичайно приємне — і вона виявляється найщирішою, найвідвертішою, наймилішою істотою, яку я будь-коли бачив. Тредльс знайомить її з нами, сповнений великої гордості; і коли я в кутку вітаю його з вибором, він рівно десять хвилин потирає собі руки, і кожна волосинка на його голові стає дибки.

Я провів Агнес від зупинки кентерберійського диліжансу, і її привітне прекрасне обличчя вдруге з'явилося між нами. Агнес дуже подобається Тредльс, і для мене важливо бачити, як вони зустрілись, і з якою радістю Тредльс знайомить наймилішу дівчину з моєю названою сестрою!

Все ще я не вірю. Вечір минає чудово, ми всі щасливі надзвичайно; але все ще я не вірю. Я не можу зібратися з думками. Я не можу стримати своєї радості. Я перебуваю в якомусь тумані, в якомусь дивному стані; немовби я прокинувся дуже рано, тиждень чи два тому, і відтоді не лягав ще спати. Я ніяк не можу добрати, коли було вчора. Здається мені, ніби вже багато місяців ношу я в кишені дозвіл на шлюб.

Ще й наступного дня, коли ми всі гуртом ідемо дивитися будинок, — наш будинок, Дорин і мій, — я цілком неспроможний розглядати себе як господаря котеджу. Мені здається, ніби я прийшов туди в гості. Ось-ось прийде додому справжній господар і скаже, що він радий бачити мене в себе. Це такий прекрасний будиночок, усе в ньому свіже й нове; квіти на килимах ніби щойно зірвані з кущів, а зелене листя на шпалерах начебто оце тільки вибрунькувалося, на серпанкових занавісках ані плямки, меблі рожевого кольору аж сяють; а Дорин садовий капелюшок з блакитною стрічкою — чи можу я забути, як уперше в житті побачив я її в такому самому капелюшку? — вже висить на маленькій вішалці; футляр для гітари стоїть у кутку, почуваючись зовсім удома, і всі ми шпортаємося через Джіпову пагоду, занадто велику для наших маленьких кімнат.