Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Решту днів, доки гостювали містер Вікфілд з Агнес, доктор посилався на нездоров’я і здебільшого лишався в своїй кімнаті. Тільки через тиждень після від’їзду гостей ми знову взялися за нашу повсякденну роботу. Перед цим доктор власноруч дав мені незапечатаний лист на моє ім’я. У коротких висловах він просив мене ніколи не повертатися до розмов, що їх ми мали того вечора. Я розкрив цю таємницю тільки моїй бабусі і нікому більше. З Агнес, зрозуміла річ, не слід було говорити про це, і вона навіть не підозрювала, що відбулося тоді між нами.

Не підозрювала цього і місіс Стронг. Минуло кілька тижнів, перш ніж можна було помітити якісь зміни в її обличчі. Зміни ці насувалися поволі, як хмара в спокійну годину. Спочатку місіс Стронг трохи дивувалася ніжному співчуттю, з яким розмовляв з нею доктор, а потім здивувалася ще більше, коли доктор висловив бажання, щоб його теща постійно жила з ними для пожвавлення, як він казав, одноманітного і нудного життя його дружини. Часто, коли ми сиділи, працюючи, місіс Стронг стежила за своїм чоловіком, і на обличчі її був той самий незабутній для мене вираз. Не раз після цього очі її сповнювалися сльозами, і вона швидко виходила з кімнати. Помалу тінь нещастя затьмарила блискучу красу цієї леді та день у день темнішала. Місіс Марклгем, що жила тепер у котеджі, торохтіла без угаву, не помічаючи нічого.

Коли вже така зміна відбулася в Енні, яка ще так нещодавно сонцем сяяла в докторському будинку, то сам доктор дуже постарів і став похмурішим; але його природжена лагідність, ласкаві манери і піклування про дружину ще збільшилися, якщо взагалі могли збільшитися. Якось уранці, в день народження місіс Стронг, коли вона за своїм звичаєм сиділа на вікні під час нашої роботи (це була її постійна звичка, тільки тепер сиділа вона якось несміливо), доктор, підійшовши до неї, взяв її голову обома руками, поцілував її особливо ніжно і поспішно вийшов з кабінету, неспроможний більше приховувати своїх схвильованих почуттів. Місіс Стронг залишилася нерухомою, наче статуя, на тому самому місці. Потім схилила голову, заломила руки і заридала так журно, що й сказати не можу.

Іноді мені здавалося, що місіс Стронг, лишаючись зі мною віч-на-віч, хотіла навіть почати розмову, та ніколи жодне слово не вирвалося з її вуст. Тим часом доктор зав­жди вигадував нові плани, щоб розважити свою дружину, і постійно пропонував їй їздити разом з матір’ю на бали, гулянки й пікніки. Місіс Марклгем купалася в цих веселощах, охоче підтримувала докторові плани і сама винаходила нові розваги. Покірна своїй долі, понура й засмучена, Енні їздила, куди її возили, не звертаючи ні на що ні найменшої уваги.

Я не знав, що й думати. Не знала і моя бабуся; безперестанку марширувала вона по всіх кімнатах назад і вперед, пройшовши таким чином принаймні сто миль. Найдивніше було те, що єдине дієве полегшення, яке могло мати місце в нашій таємничій домашній журбі, надавав нам містер Дік.

Які були його думки про цей стан, в чому, власне, полягали його спостереження за докторовою сім’єю — я пояснити не можу, як не пояснив би, мабуть, і сам містер Дік. Але я вже згадував у цій розповіді, що повага містера Діка до доктора Стронга була безмежна, а відомо, що всяка щира прихильність, навіть любов нижчих тварин до людини, відрізняється якоюсь особливою чуйністю, що перевершує міркування вищого розуму. Цією властивістю міг пишатись, очевидно, і містер Дік.

Я писав уже, що ще в Кентербері містер Дік дістав невід’ємний привілей гуляти докторовим садом, супроводжуючи самого доктора Стронга. Тепер, у Гайгеті, він з гордістю за першої змоги відновив користування цим привілеєм і присвячував академічним прогулянкам увесь вільний час, якого в нього було вдосталь. Він почувався найщасливішою істотою в світі, коли доктор читав йому свій геніальний твір — словник, і не мав меж його душевний відчай, коли доктор, поклавши рукопис у кишеню, починав мовчки ходити своїм садом. Коли ми з доктором працювали в кабінеті, містер Дік гуляв з місіс Стронг, допомагав їй поливати квіти і полоти грядки. Наважуся сказати, що містер Дік за цілу годину навряд чи вимовляв і дюжину слів, але його цілковита зацікавленість і мудре обличчя знаходили відгук в серцях доктора Стронга і його дружини; доктор і Енні обидва розуміли, що кожний із них любить його, й що він любить їх усім серцем. Отже, містер Дік досяг того, чого ніхто інший не міг би домогтися на його місці — він став з’єднувальною ланкою між доктором Стронгом і його дружиною.